Читать «Вороги дівчат (уривок)» онлайн
Карл Шпіттелер
Від'їзд із Сентісбруґу
Ще до самого вечора того останнього вакаційного четверга думали оба бідні кадетики, що це просто неможливе, щоби вони знову мусіли покидати Сентісбруґ і вертатися до понурого міста, у ненависну шкільну гаркітню. Вмовили в себе, що в найгіршому випадку, коли б навіть всі надії завели, то сама природа несподівано вмішається в це і влаштує їм на рятунок якусь катастрофу, наприклад землетрус — чомуж би ні? це трапляється — або повінь, або заразу на вчителів, або нечайне виповідження війни, чи я знаю врешті що. І в четвер ціле довге, гарне пополудне перележали на гірській поляні, виглядаючи нетерпеливо, чи не женуться де з лівого боку на гору французькі кірасири, або з-права баденські стрільці в темних одностроях і з галасливими трубами.
Аж тепер, коли після даремного вичікування, обвішані немов дві ходячі альтани плющем, яким закидали їх пастушки, вертали похнюплено до дому і в вечірному сумерку доглянули, як бабуня безпощадно пакує їх клунки, зрозуміли, що зрадив їх цілий світ. Отже видрапалися в свому горю на піч, скинули звідтіль на землю кота, який загніздився був на якійсь кожушанці і не знав, чи втікати, чи ні, та запхалися в найдальший куток. І коли так згори, у сумерках, дивилися на ті роскоші, що їх завтра мусіли покидати, на шафковий годинник у виді старого домику на стіні, на дідуня, що йому так вигідно було скакати на коліна і на муху, що заспано проходжувалася по столі і яка завтра, ах Боже, коли їх давно вже тут не буде, так само проходжуватись-ме туди, щаслива, то відчули такий нестерпний біль, що зачали стиха скомліти. А що ті жалібні тони несподівано виходили такими природними, що їх самих брали за серце, то прийшло їм на думку, що імовірно можна би ними змягчити також серце дідуня і бабуні. Тому нарочно продовжували тепер свої голосні жалі, спершу несміло і немов на пробу, потім, коли це нічого не помагало, в двоголосовому крещендо, а врешті в одчаю заводили оба мов скажені. Тимчасом горячі плити печі почали припікати їм лидки, так що їхній жалібний спів перемінився в дикі верески болю; вкінці зашелестіли у свому блющевому уборі з печі на діл, муркотячи невдоволено як два молоді парди серед пожежі прерій.
Без усякої віри, але так тільки, щоби нічого не занедбати, попробували ще останнього способу: мерщій через ніч занедужати. Як стає чоловік недужим? так, що перестуджується; як перестуджується? так, що перемочує ноги. Отже коли цілий світ спав, замочили ноги в умивальні, сіли в одних сорочках на вікні, виставили мокрі ноги на холодне нічне повітря, а потім у ліжках очікували наслідків.
— А що, Ґерольде, ти хорий? — зірвався з подушки малий Ганслі, коли ранішнє сонце засвітило йому в очі.
— На жаль, ні. А ти?
— Хоч би тобі голова боліла.
Тепер був уже кінець, просто кінець; довкола ніде ні тіні рятунку. Отже одоліла їх зневіра, а ця зневіра наповнила їхні серця скаженою злобою на цілий світ. А що оба попрікали і гулили один другого за те, що ні один з них не занедужав, то їх лють на цілий світ перемінилася у завзяту боєву братерську сутичку, з кулаками у волоссі і зі змінним боєвим щастям, аж доки Ґерольд не здобув на лиці здорового шраму, а з носа Гансля не зачала капати кров; це помогло. Також умивальня лежала на землі; це успокоїло. Тепер сумирно помагали один другому одягатися; Ґерольд вигладжував молодому піхотинцеві пімнятий нагрудник сорочки, а Ганслі приперізував свому братові гарматчикові пояс зі шаблею, що було тяжким завданням, бо Ґерольд на вакаціях таки добре б з усіх боків заокруглився. Потім узуті в чоботи, виряжені, пишні на свій блискучий кадетський однострій, насунувши на чоло чако з пуклем кінського волосіння, вийшли на коридор, зголосили свій прихід побідним кроком і мов вихор зісунулися по сходових поруччях у низ.