Читать «Вороги дівчат (уривок)» онлайн

Від'їзд із Сентісбруґ​у

Ще до самого вечора того останнього вакаційного четверга думали оба бідні кадетики, що це просто неможливе, щоби вони знову мусіли покидати Сентісбруґ і вертатися до понурого міста, у ненависну шкільну гаркітню. Вмовили в себе, що в найгіршому випадку, коли б навіть всі надії завели, то сама природа несподівано вмішається в це і влаштує їм на рятунок якусь катастрофу, наприклад землетрус — чомуж би ні? це трапляється — або повінь, або заразу на вчителів, або нечайне виповідження війни, чи я знаю врешті що. І в четвер ціле довге, гарне пополудне перележали на гірській поляні, виглядаючи нетерпеливо, чи не женуться де з лівого боку на гору французькі кірасири, або з-права баденські стрільці в темних одностроях і з галасливими трубами.

Аж тепер, коли після даремного вичікування, обвішані немов дві ходячі альтани плющем, яким закидали їх пастушки, вертали похнюплено до дому і в вечірному сумерку доглянули, як бабуня безпощадно пакує їх клунки, зрозуміли, що зрадив їх цілий світ. Отже видрапалися в свому горю на піч, скинули звідтіль на землю кота, який загніздився був на якійсь кожушанці і не знав, чи втікати, чи ні, та запхалися в найдальший куток. І коли так згори, у сумерках, дивилися на ті роскоші, що їх завтра мусіли покидати, на шафковий годинник у виді старого домику на стіні, на дідуня, що йому так вигідно було скакати на коліна і на муху, що заспано проходжувалася по столі і яка завтра, ах Боже, коли їх давно вже тут не буде, так само проходжуватись-ме туди, щаслива, то відчули такий нестерпний біль, що зачали стиха скомліти. А що ті жалібні тони несподівано виходили такими природними, що їх самих брали за серце, то прийшло їм на думку, що імовірно можна би ними змягчити також серце дідуня і бабуні. Тому нарочно продовжували тепер свої голосні жалі, спершу несміло і немов на пробу, потім, коли це нічого не помагало, в двоголосовому крещендо, а врешті в одчаю заводили оба мов скажені. Тимчасом горячі плити печі почали припікати їм лидки, так що їхній жалібний спів перемінився в дикі верески болю; вкінці зашелестіли у свому блющевому уборі з печі на діл, муркотячи невдоволено як два молоді парди серед пожежі прерій.

Без усякої віри, але так тільки, щоби нічого не занедбати, попробували ще останнього способу: мерщій через ніч занедужати. Як стає чоловік недужим? так, що перестуджується; як перестуджується? так, що перемочує ноги. Отже коли цілий світ спав, замочили ноги в умивальні, сіли в одних сорочках на вікні, виставили мокрі ноги на холодне нічне повітря, а потім у ліжках очікували наслідків.

— А що, Ґерольде, ти хорий? — зірвався з подушки малий Ганслі, коли ранішнє сонце засвітило йому в очі.

— На жаль, ні. А ти?

— Хоч би тобі голова боліла.

Тепер був уже кінець, просто кінець; довкола ніде ні тіні рятунку. Отже одоліла їх зневіра, а ця зневіра наповнила їхні серця скаженою злобою на цілий світ. А що оба попрікали і гулили один другого за те, що ні один з них не занедужав, то їх лють на цілий світ перемінилася у завзяту боєву братерську сутичку, з кулаками у волоссі і зі змінним боєвим щастям, аж доки Ґерольд не здобув на лиці здорового шраму, а з носа Гансля не зачала капати кров; це помогло. Також умивальня лежала на землі; це успокоїло. Тепер сумирно помагали один другому одягатися; Ґерольд вигладжував молодому піхотинцеві пімнятий нагрудник сорочки, а Ганслі приперізував свому братові гарматчикові пояс зі шаблею, що було тяжким завданням, бо Ґерольд на вакаціях таки добре б з усіх боків заокруглився. Потім узуті в чоботи, виряжені, пишні на свій блискучий кадетський однострій, насунувши на чоло чако з пуклем кінського волосіння, вийшли на коридор, зголосили свій прихід побідним кроком і мов вихор зісунулися по сходових поруччях у низ.