Читать «Вороги дівчат (уривок)» онлайн - страница 3

Карл Шпіттелер

— Макс бодай ніколи не робить довгів, так як Дольф, — завважив гірко дідо і тяжко зітхнув.

Бабуня говорила дальше: — А з Ґезімою Вайсенштайн мусять поводитися дуже примірно, бо вона страшенно визначних людей дитина, а її батько, староста, жорстоко пімстивби в такому випадку найменшу непристойність. А поводитися дуже примірно, це значить не тільки не лупцювати її і не висмівати, а навпаки бути супроти неї чемним та запобігливим і говорити їй дякую. — Ґерольде, як тебе кіт вкусить, то не приходи потім до мене жалуватися! — Коли б у Фрідлісмюлє, куди будуть переходити, запитався хто про вуйка Дольфа, то мають відповісти, що все в порядку, і що в найближчих днях прийде довгий, докладний лист. А до Альтгайслі, до останньої гостинниці перед Бішофсгардтом, не повинні повертати; бо в Альтгайслі мешкає голота, з якою ніхто не хоче мати нічого спільного.

— Цей лист є для пані посадникової, цей другий для вашої мами, а цей маєте передати до Фірідлісмюлє. Поздоровлення для тата і мами розуміється само собою, але найважніше в них є те, щоби їх виконати. А Моніка, наймичка у посадників, хай буде така добра і постарається про телятину на неділю. І може би доктор зі Шенталю прийшов до нас, до прабабки, як можна, то ще сьогодні і пявки нехай принесе, бо з нею не добре. Як будете мати час, то підіть у Бішофсгардті…

— І так далі і так далі! — закінчили хлопці, югнули через двері і повсаджувалися за столом з кавою.

Готові до дороги проходжувалися нетерпеливо сюди й туди перед домом. Нараз з вікна почувся докірливий голос, — чи не відчувають потреби попрощатися з прабабкою і побачити її ще останній раз?

Коли увійшли в кімнату хорої прабабки, побачили щось незвичайного: молодого вуйка Дольфа, як хлипаючи стояв на колінах, коли тимчасом прабабка промовляла до нього хрипким, перериваним голосом:

— Отже ти свято обіцюєш, Дольфе, не робити більше довгів, покинути Маріяннелі і не ходити вже більше до Альтгайслі? Дай мені на це руку.

Вуйко Дольф виконав це, голосно схлипуючи. — І оженишся з Тересою із Фрідлісмюлє?

— Так, — шепнув ледви чутно Дольф.

Тоді прабабка почала молитися, а дідо і бабуня стали цілувати Дольфа, який, плачучи, вискочив зараз з кімнати.

Тепер прийшли на чергу оба хлопці, яких дідо і бабуня попхнули до крісла недужої.

Любі діти, — застогнала прабабка і потім стратила віддих на так довго, що всі боялися, щоби не задусилася. Вкінці видобула зі себе: — поздоровіть там свою маму. — Потім казала підвести себе з подушок і протягнула з великим зусиллям свої руки до голов хлопців, лепетючи незрозумілі слова. Ґерольд зрозумів, зчудувався і набожно зжахнувся. Це було благословення як в Старому Завіті, але він ніколи не повірив би, що тепер є ще такі благословення; він думав, що благословення скінчилися і пропали вже від тисячі літ, так як чуда. Він уявляв собі також, що благословення є чимсь радісним, гарним, блискучим, зі золотим сяйвом довкола голови благословника, а тут прабабка з розпухлими ногами та руками, з погаслими очима і з закрівавленою мискою коло себе була таким сумним і страшним видовищем, що йому збиралося на плач. Одне тільки було для нього певним: прабабка давала їм тим своїм благословенням найбільший дарунок, який людина може дати своїм ближнім; бо це благословення забезпечувало їх обох на ціле життя від усякого нещастя.