Читать «Вороги дівчат (уривок)» онлайн - страница 2

На долині приняли їх дідо і бабуня. Перш усього дістали від діда денний приказ: Цим разом не поїдуть почтою, заявив він їм, почтою поїдуть тільки їхні клунки; а для них самих трапляється нагода перебути цю подорож без коштів.

— Уважайте, що скажу: Найперше йдете пішки аж до Шенталю. — Тихо, скакати можете потім, тепер слухати мене, що я кажу. — Дорогу вдолину до Шенталю, найбільше півтора годинки, знайдете собі самі, таким широким битим шляхом чей не заблудите; коли б хто пустив барильце в Сентісбруґу, то воно само докотилосяб аж до Шенталю. Зрештою ви вже досить великі на те, щоби в потребі запитатися. Сподіюся, що пара дванацятилітніх кадетів, з набійницею і шаблею, не потребувати-ме для себе няньки.

— Одинацятьлітній — поправив Ґерольд. — Десятьлітній, — запіяв Ганслі.

— Десятьлітній, чи дванацятьлітній, це не важне.

— Адже Дольф може під провадити їх аж до половини дороги, — вмішалася бабуня.

— Про мене, хоч це цілком непотрібне; червоно-жовтий шентальський димар визирає споза дерев як вудвуд. В Шенталі жде на вас посадник Ґетті з обідом. Туди приїде потім повіз старости Вайсенштайна з Бішофсгардту по донечку старости, яка була в Шенталі у директора фабрики Бальзіґера на вакаціях і яка також мусить в понеділок бути в школі. Тим повозом поїдете разом аж до Бішофсгардту.

— Пфуй!

— Якто пфуй? Що це за химери? Ви ж завжди дуже радо їздите кіньми.

— Це так, але та дівчина!

— Вона вас не вкусить, навпаки ви повинні уважати собі за незаслужену честь, що маєте їхати разом з такою гарненькою і добре вихованою дівчинкою як Ґезіма Вайсенштайн. Але чи дасьте ви мені нарешті виговоритися чи ні? Отже їдете в повозі з Ґезімою аж до Бішофсгардту і завтра можете провести цілу суботу у старости; як він вас потім у неділю відставить дальше до Армюнстербурґа, це вже його річ.

До цього розкладу їзди додала бабуня ще кілька вказівок, осторог і напімнень. З посадником Гетті в Шенталі, в якого будуть обідати, нема жартів; це страшенно строгий чоловік, перед яким все дрожить, так що там мусять заховуватися подвійно обережно і бездоганно. Отже не повинні, наприклад, бундючно витріщатися на нього, мов би хотіли сказати: голля! це ми прийшли, але мають чемно подати йому руку. Посадник страшенно ненавидить передусім свого власного сина Макса, або „навіженого студента”, як його називають в Кантоні; длятого не повинні ні словом питатися про його сина, а коли хтось говорити-ме про нього, мають поводитися так, мов би нічого не чули. Макс справді зовсім не вдався йому.