Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 87

Жабелівка спритно продавала свій товар на уманських ринках, згортаючи торгівлю надвечір. Зупинку сільського автобуса на площі перед залізничним вокзалом можна було розпізнати, хіба пильно стежачи за вказівним пальцем кондуктора із сусідньої стоянки, з якої починалися поважніші рейси. Водій чекав пасажирів не більше хвилини — хто знав, той встигав заскочити в салон. Віра вперше з часу виходу брата на пенсію ризикнула сісти в цей допотопний ненадійний ЛАЗ. Нарешті вона на власні очі побачить, як то воно доводиться брату — жити в приймах у дружини, на всьому вирощеному власними руками.

Спочатку жінка з радісним почуттям роззиралася довкруги й вбирала у себе запахи осені. Вересень видався теплим, на городах ще достигали помідори, кабаки, зимова капуста, не кажучи вже про буряки, які не боялися перших морозів. Пізня малина червоніла за парканами, прикрашаючи садиби, впереміж із хризантемами. Коли з’їхали з доглянутої траси на розбиту дорогу, розділену повздовж смужкою землі, Вірині враження потьмяніли. Того дня осінь показала зуби, охолоджуючи поля і змиваючи пилок з останніх квітів. Бур’яни цього літа під нещадним сонцем та при щедрих дощах виросли вищі за автобус. Розподільчу смугу доповнювала лінія звислих електричних дротів. На роздоріжжях, при поворотах риска дротів чиркала краєчок небосхилу. Ця уявна клітинка вміщувала в собі цілий світ, і він прямо на очах почав стискатися до критичних розмірів.

Для когось тут була його мала батьківщина, що, наче краплинка води, увібрала в себе Всесвіт. Проте вода не може пам’ятати форми. Подальше життя цієї краплинки залежить від політичного бульйону, до приготування якого Віра мала стосунок як газетяр. А той бульйон був явно недобрим, мляво зауважила до себе жінка і зачинила віконце. Курилець продовжила споглядання розмитого дощем малюнка у вітровому склі. «При першій же заметілі лінії електропередач обростуть снігом, а до ранку вкриються крижаною глазур’ю. Дроти обвиснуть, обірвуться, і в наближеній до обласного центру Жабелівці люди цілими днями сидітимуть без світла. Так було і так буде. Напевно, тут криється якесь провалля у просторі та часі», — зазначила подумки Віра і скулилася від холоду.

За годину вона прибула на незнайоме місце, означене братом як «магазин». Насправді ж цієї торговельної точки тут давно вже не було. До умовної автобусної зупинки швидко наближалась якась опасиста, висока на зріст жінка в хутряній жилетці, штанях і калошах. «Боже мій, невже це Миколина дружина?» — ошелешено озирнулася навкруги Віра. Ніхто, крім неї, вочевидь, не збирався виходити у Жабелівці. Віра зробила крок назустріч жилетці. Брат уже стояв біля воріт. Інфаркт довів його до визнання простих істин: треба дихати свіжим повітрям і не відмовляти собі в добрій їжі. Результат не примусив себе довго чекати: Микола немов соромився своєї нової фігури.

Віра розкрила до родичів обійми.

— Швидше давай якісь капці, бо я нанесу тобі бруду! — вигукнула вона, ступивши на поріг.

— Це не бруд, а болото! А болото — це земля, вона чиста, — голосно сказав Микола і зробив жест, який вони з Вірою дітьми називали загадковим словом «баран-буц!»: лобом до лоба.