Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 84

Він голосно привітався з коханою, поцілував її і поцікавився:

— Як настрій?

Погляд жінки сконцентрувався на обличчі гостя.

— Так собі, — на подушці ворухнулися зів’ялі губи, які жили немовби окремо від безпристрасних очей.

— Тобі смакує ця страва? — з усмішкою кивнув Рекар на кучерявий капустяний острівець посеред білого простирадла.

Аня не відповіла, певно, вважаючи це зайвим. Адже Ален і без того знав, що вона є прихильницею роздільного способу харчування.

Надто великі, як для жінки, пальці повільно відламували листок за листком. Запалі щоки ворухнулися: Аня проковтнула чергову порцію без жодного натяку на сіль, олію абощо. І так півгодини.

«Про те, як вона їсть, можна було б зняти модерний фільм», — подумав Рекар. Він уловив у глибині своєї душі роздратування і негайно заховав його від себе подалі. Ця коротко обстрижена голова на подушці нагадувала когось іншого. Точніше, іншу — відому французьку кіноактрису Жульєтт Бінош, яка Алену страшенно не подобалася. Чоловік підійшов ближче до ліжка і погладив темний бобрик на маківці пацієнтки.

— Ти зробив, що обіцяв? — ворухнулися тонкі губи.

— Звичайно. Не турбуйся.

Рекар кілька днів тому придбав на ім’я мадам Фужерон маленьку квартиру в Ліоні. Свідоцтво про право власності на це житло він уже передав новій хазяйці. Тепер її цікавило, чи перевіз він речі в нову оселю. Планувалося, що Аня з Анжелою житимуть разом. Принаймні до пори до часу. Втім Ален здогадувався, що це не остання забаганка коханки. На часі був вступ Анжели до юридичного університету, і, враховуючи цю обставину, на зв’язки Рекара покладалася велика надія.

Проте він досить нерозбірливо щось відказав у відповідь, коли жінка про це заговорила.

— Едмон дзвонив? — натомість поцікавився Ален.

— Куди вже йому. Він давно не підводиться з ліжка.

Ще півроку тому Рекар натякав їй на розлучення з Фужероном. Але Анна тоді про це не хотіла й чути: надто в жалюгідному психологічному стані перебував її офіційний чоловік, якому лікарі виставили колишній діагноз. «І справді, бути в статусі вдовиці француза більш почесно, аніж перебувати в ролі жінки, яка з власної ініціативи розірвала шлюб», — іронічно зауважив подумки Ален. Сьогодні ж він і сам був радий, що не наполіг ні на її, ні на своєму розлученні.

Наступного тижня мадам Фужерон обіцяли виписати з лікарні.

— Маєш якісь плани? — поцікавився Рекар.

— Піду на курси ведення бізнесу, започаткую власну справу.

— Яку саме?

— Бюро перекладів.

— Але ти не маєш диплома перекладача. Тобі не нададуть ліцензію.

— Нічого, я здобуду й цей диплом.

Аня говорила неохоче. Видно було, що її задум поки що не набув конкретних обрисів, і вона ніби шкодувала про кожне зайве мовлене слово.

Рекар усе зрозумів. Ну що ж, нехай буде так. Між ними пролягла чорна смуга, яку вже не перебороти. Автокатастрофа, тривалі недомовки, переривання небажаної вагітності. «Щось подібне мало статися», — чомусь подумав Ален. Здавалось, Анну ніби зламали зсередини, вона не бажала або, швидше, була неспроможною сфокусуватися на розмові, коли про щось говорила з Аленом. Але ж руки-ноги в неї цілі, голова на місці. Ненароджена дитина? Мало що трапляється з мадам, коли їй під сорок. А дітей любити — це не про нього, Алена. Ні своїх, ні чужих нащадків він не милував. Ще чого! Господь дав йому одне-єдине життя, і цю благодать слід використати на власну користь, задля самоствердження. А плодити біологічний спадок укупі з жінкою непевного походження — о ні! І навіть другого Алена Рекара поряд із собою він не стерпів би. У його системі координат особам іншої статі було відведено місце прикраси, причому бездоганної з погляду естета. Що ж до Анни, то їй чимдалі важче буде відповідати цим вимогам.