Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 65

Доктор увійшов весь розчервонілий; його окуляри аж запітніли і здавалось, ось-ось впадуть з кінчика носа.

— Уявляєш, наше начальство не хоче приймати французьке обладнання на баланс інституту! — вигукнув Святослав Кирилович.

— Чому? — запитала Шура, зрозумівши, що йдеться про ректора та його заступників.

Браславець глибоко зітхнув, відпив зі склянки води і повідомив приголомшливу звістку: Київська митниця не визнає їхній вантаж гуманітарною допомогою. Через це доктору й довелося вдатися до таких непростих для нього маневрів навколо свого керівництва. Якщо власником вантажу визнає себе медичний інститут, тоді обійдеться без оподатковування і стягнення мита.

— Поки що ситуація така: нам виставили рахунок у сто п’ятдесят тисяч євро. Це податок на додану вартість разом із митом. Інакше обладнання не розмитнять, — приречено сказав професор.

— То нехай інститут значиться власником цього обладнання. Потім передадуть його нам. Так буде швидше.

— Нехай-нехай… — передражнив Шуру Браславець. — Якщо ректор прийме французьку апаратуру на свій баланс, то не отримає бюджетних коштів рівно на ту суму, яку нам виставили на митниці. Такий закон.

Доктор опустив голову і замислився. Жінка терпляче чекала наступних слів шефа.

— Зрештою, питання досить слизьке, — зауважив, трохи охоловши, Святослав Кирилович. — Високоякісне надсучасне діагностичне обладнання з Франції можна назвати «предметом медичного призначення», а можна й не назвати. Це визначає спеціальна комісія в самому Києві. Доводити свою правоту перед митниками будемо самотужки. Зробити це було б легше, якби в Умані трапилось якесь стихійне лихо чи інше НП. Тоді б оформили гуманітарну допомогу за спрощеною процедурою. Добре, що «Клініку серця» як юридичну особу вже внесено до реєстру набувачів такої допомоги.

Шура була спокійна і діловита, ніби й не вона затіяла весь цей шарварок. Щиро кажучи, пані Курилець передбачала, що цим і закінчиться їхня «запекла» дружба з ректором. Кожен навіть зовсім маленький пан хоче бути повноправним господарем на своїй ділянці.

— Може, дати хабара? — запропонувала Шура.

Якось по-особливому натужно загудів вентилятор. За вікном перехожі перебігали дорожній перехід, наполегливо розминаючи підборами розм’яклий асфальт. Святослав Кирилович відвів погляд від заґратованого вікна, скривився і розпачливо махнув рукою.

Збираючись до столиці, професор запасся візитками потрібних людей. Щоправда, найбільше він розраховував на свого давнього знайомого — керівника парламентського комітету з питань охорони здоров’я Василя Нагорного. «Добре, що мій вантаж, хоч його загнали в якийсь залізничний тупик, принаймні не псується. Але довго чекати я не можу», — думав Браславець, сідаючи в маршрутку. За годину він стояв перед величезним кам’яним будинком на вулиці Грушевського. Професора пропустили всередину за попередньо складеним списком. Невеликий зал на третьому поверсі поволі наповнювався. Урядова комісія з гуманітарної допомоги ледь зібралася після двомісячної перерви.