Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 60

За сотню метрів перед ворітьми машину Алена зупинили. Чоловік полишив свої роздуми і озирнувся довкола. Школу-інтернат оточив кордон поліцейських. Так само обабіч дороги вже стояло з півтора десятка автомобілів, з яких повиходили пасажири. Вони були розгублені та перелякані. «Вочевидь, це батьки вихованців інтернату», — подумав Рекар.

Пройшла чутка, що в учбовому корпусі зчинилася стрілянина.

— Чотирнадцятирічний підліток озброївся ножем і травматичним пістолетом, щоб убити свого вихователя, — відповіла на запитання Рекара якась змарніла блондинка у плащі.

Потім усі побачили, як з воріт школи-інтернату під конвоєм вивели юнака.

— Даніель Фужерон, — далі коментувала нова знайома Алена. — Хлопчик захоплювався відеоіграми. Напередодні у своєму блозі написав: «Це останній день у моєму житті».

Коли поліцейські машини поїхали геть, батькам дозволили зайти в приміщення. Шоковані подією, остерігаючись побачити якесь жахливе видовище, люди повільно всотувались у прохідну. Поки що ніхто не закричав, не втратив свідомість. Ален і собі тихо пройшов на шкільне подвір’я.

На щастя, всі діти були неушкоджені. Постраждав лише один дорослий. Напад не був пов’язаний з діяльністю молодіжних банд, не мав расового підґрунтя і являв собою спонтанний акт окремого учня. Пораненого забрали до лікарні. Це був п’ятдесятирічний вихователь-психіатр. Він займався дітьми-інвалідами й учнями з проблемною поведінкою. Цей вчитель і раніше зазнавав ушкоджень на своєму робочому місці. Недавно він, припиняючи у школі бійку, отримав травму плеча і переніс операцію. До працевлаштування в інтернаті чоловік працював психотерапевтом у в’язниці, а потім — у спеціалізованій школі для дітей з особливими потребами.

Вражений тим, що сталося, Рекар вирішив трохи почекати. На лаві перед вхідними дверима вже нікого, крім нього, не залишилося. Та ось ніби якийсь легкий поштовх примусив чоловіка підвестись і зазирнути в глиб скляного вестибюля. Прямо на нього йшла мадам Фужерон. Цієї ж хвилини до неї підбіг низенький чоловік з папкою під пахвою, зупинив жінку, і вони про щось почали домовлятися. За хвилину важкі вхідні двері розчахнулись — і Ален відчув на своїй щоці схвильоване дихання Анни.

Він не дав їй оминути себе і перехопив її погляд. Жінка немовби очікувала його з’яви. Опустивши очі, вона мовчки стояла перед Рекаром, трохи сутулячись і ховаючи руки в кишенях пальта. Ледь помітна риска бляклої губної помади підкреслювала втому на обличчі. «Цього в ній не було», — подумки зазначив Ален. Але він розпізнав у ній свою кохану. То справді була вона, його вишукана, загадкова Анна. Раптом йому стало соромно за ці її опущені краєчки губ — так, ніби він був винен у неприкаяності жінки і навіть у тому, що зараз скоїлося з Даніелем.