Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 57
Тетяна Ковтун
Аня з прикрістю гмикнула і намацала у своїй сумочці гаманець, — у кав’ярні, як і скрізь, за Едмона платила вона сама.
Чоловік, ніби нічого не сталося, вів своє:
— Що, по-твоєму, тисячу євро — це занадто великі гроші? Приватний заклад такого штибу в кілька разів дорожчий… Малий був у курсі, що я підшуковую для нього інтернат, і перестав зі мною розмовляти. Я майже силоміць доправив його туди. Повернувся додому — і якогось дня побачив, що на всіх наших сімейних фотографіях Даніель закреслив себе. Тоді я зрозумів, що можу зовсім втратити сина.
Початок вересня із своїми плотолюбними флюїдами завжди по-особливому загострював відчуття Анни. Простуючи від автобусної зупинки до школи-інтернату, жінка вдихала запах ще зовсім зеленої трави і побіжно налаштовувалася на зустріч із своїм непростим пасинком.
Побачивши мадам Фужерон, адміністратор школи-інтернату зауважила, що вихователі бажають поспілкуватися з нею. Насамперед у них були зауваження щодо дрес-коду учня. Даніель вбирався у широкі джинси, що «заважали» ходити і відкривали стороннім поглядам верх його трусів. Штани щосекунди страхали тим, що ось-ось упадуть на підлогу. Ця американська мода була у пошані в хлопчаків. Вони чомусь хотіли бути схожими на в’язнів, у яких вилучили ремінь. Не припинялася війна вчителів також проти шапок, каптурів та інших головних уборів.
— Підлітки із забезпечених родин вважають особливим шиком копіювати бандитський стиль передмість, — суворо сказала вихователька Даніеля.
Мадам Фужерон спочатку слухала, не виправдовуючись, але потім не втерпіла. Але ж усі діти в такому віці намагаються виказати свою індивідуальність через одяг, зауважила вона. Мовляв, навряд чи французька школа піде шляхом своїх англійських колег, які єдині в Європі вимагають від учнів носити шкільну форму. Вихователька остовпіла, а опанувавши себе, дістала з шухляди правила внутрішнього розпорядку інтернату. У цьому циркулярі, з-поміж іншого, було заборонено «падаючі штани, кашкети, ультракороткі шорти і бермуди»; учні мали приходити на заняття «у чистому і пристойному одязі». Дітям не рекомендували використовувати одяг і взуття знаменитих фірм, аби не породжувати заздрість та поділ на бідних і багатих.
Аня згадала про обережність і ввічливо погодилася з французьким педагогом. Нарешті до кабінету увійшов Даніель. Він мав незвичний вигляд із своїми надто коротко підстриженими кучерями і новим сторожким поглядом.
— Нудьгуєш тут?
— Ні.
— Є тут цікаві для тебе дисципліни?
Хлопець перевів погляд на гарний виріз у блузці мачухи.
— Ну є. Історія відкриттів, буття Землі…
Мадам Фужерон надала своєму голосу ніжної тональності.
— Тато сумує за тобою, але він хоче, щоб ти виправився. Будеш старатися?
— Буду.
— Гаразд. Добре, що ми побачилися. А тепер бувай.
На столі залишився пакунок з подарунками, на який хлопець навіть не глянув.