Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 55

— Моя найчарівніша дівчинко! Як я скучив за тобою!

Усі прикметники, які використовував італієць, мали винятково найвищий ступінь. Отож перед ним стояла паризька красуня у модних чобітках, елегантному пальто, зі свіжою стрижкою. Аня приязно усміхнулась і взяла Сильвіо під руку. З її боку це був прояв неабиякої ніжності.

Вони пройшли ліворуч, звідки починалась інша вуличка. Дідусь бадьоро перебирав ногами, хоча виглядав підтоптанішим, аніж минулого разу, коли вони побіжно бачились у Парижі. Була шалена спека, ця дивовижна пара їла морозиво і домовлялася про своє спільне майбутнє… ну от хоча б у такому домі. Жінка підвела голову і подивилася в напрямку, вказаному пристаркуватим бой-френдом. Віддалік, на скелястому плато, під кронами ставних сосон вигравав проти сонця червоною черепицею ще досить міцний дім. Два широких балкони і чотири сплющених знизу вікна, — мабуть, аби не вивітрювалося тепло, — було підфарбовано в тон яскравої черепиці, в якій зяяло аж шість коминів. Під’їзд до будинку був з іншого боку.

— А, мсьє Конті! Я вас чекаю, — зраділа служниця середніх років, яка відчинила їм двері.

Із холу, який служив вітальнею, було видно річку. На широку терасу вели прозорі, великі двері. Додавала затишку висока декоративна дерев’яна стеля, в якій можна було розгледіти кожну дощечку. Ліворуч відкривалися двері в їдальню разом із кухнею. В інтер’єр органічно вписувалися круті сходи, що вели до спалень. «Щоб обігріти такий океан повітря, й справді, потрібно було декілька камінів», — зазначила подумки Анна. Нагорі Сильвіо з Анею звернули увагу на старе піаніно, яке причаїлося біля сходів так, ніби його відставили через непотрібність в останню хвилину.

— Хазяйка перестала грати на цьому інструменті за місяць до смерті, — пояснила служниця.

Аня пропустила її та Сильвіо вперед, а сама звернула увагу на старий грубий зошит, що лежав на інструменті. З нього випав зім’ятий конверт. Аня з цікавості розкрила його і дістала лист. На пожовклому папері бігли рядки, виписані гострим чоловічим почерком. «Моя Принцеса проводить серпень не в замку з трьома вежами, як належить казковому персонажу, який осяяв веселкою кохання моє заледеніле серце, а у вимушеному засланні, у похмурому селі, що зветься Сен-Дізьє». З цього уже нікому не потрібного листа на Аню війнуло чиїмсь забутим коханням. Вона спіймала себе на думці, що, мабуть, залишиться жити в цьому будинку.

За кілька днів по тому про себе нагадав Едмон. За словами сусідів, його дружину бачили в супермаркеті. У супроводі нікому не відомого старого мсьє вона купувала тижневий запас харчів.

— Агов, люба! — поцікавився по мобільному телефону забутий чоловік. — Може, ти поясниш мені свою дивну з’яву?

Анні зовсім не хотілося скандалу. Але Едмон і сам повинен був зрозуміти, що, крім шлюбного контракту, їх вже нічого не зв’язує. Жінка досі не могла спокійно згадувати, як Фужерон вислідив її у Парижі і без попередження увірвався до квартири. Добре, що того дня Ален був у від’їзді. Чоловік після піврічної розлуки рішуче наполіг на своїх подружніх правах, і цього Аня йому не могла пробачити.