Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 56

За годину після телефонного дзвінка Едмона подружжя зустрілось у місцевій кав’ярні. Жінка відразу ж повідомила, що свої справи у Парижі закінчила, але мешкатиме з дочками окремо.

— Дванадцятирічні дівчатка, які ледь розмовляють французькою! По суботах вони по три години займалися з репетитором, але їм буде дуже важко психологічно. Не сперечайся зі мною! — Втікачка ледь стримувала гнів. — Так, їх двоє і вони нібито не самі, а з родиною. Але з якою родиною?! У школі Анжела і Каміла втратять один рік. Їм потрібен спокій. Про твій дім цього не скажеш.

«Вона воліє починати здалека», — зауважив подумки Едмон, проте охоче піддався на її тон.

— Звичайно, так буде краще.

Він здогадувався, що дружині вже доповіли про Патрисію. Нова коханка не крилася від людей. У містечку їхню пару не бачив хіба що сліпий.

— Отже, спочатку дівчатка вчитимуться у спецкласі для іноземців, — вела далі Аня, дивлячись собі під ноги. — Там діти різних національностей — з Ірану, В’єтнаму, Африки, Таїланду, Перу… Їм ставитимуть оцінки тільки з англійської і математики. Потім Анжела і Каміла підуть повторно вчитися в той самий клас, але вже разом із французькими дітьми.

Едмон мовчав, роззирався по боках і підкидав ногою кінчик звислої скатертини.

— У моїх дітей можуть виникнути жахливі комплекси — через зовнішність, тому що вони досить високі, а через рік ще підростуть, — зауважила мадам Фужерон, ковтнувши з філіжанки кави. — У них з однокласниками буде велика різниця у менталітеті. Я не виключаю, що дівчатка почнуть рюмсати і тужити за домом. Ти ж сам педагог. Уяви, як їм тут доведеться. А ще у моїх близнючок перехідний вік, статеве дозрівання. Ну як їм мешкати в одному будинку разом із твоїми цікавими хлопчиськами!

Фужерон зрозумів, що дружина навмисне недоговорювала головного. Вона не хотіла зачіпати тему їхнього шлюбу. Її влаштовувала теперішня ситуація. Власне, після цих слів їм обговорювати було нічого. Ніби втративши будь-який інтерес до розмови, він струснув головою і сказав ніби знехотя:

— Облиш. Не перебільшуй. Не така вже ця адаптація страшна. До слова, одного з моїх синів уже немає вдома.

— Тобто? — зацікавилася Аня, помітно повеселішавши.

Едмон меланхолійно продовжив:

— Даніель тепер живе за триста кілометрів звідси, в іншому кінці департаменту. Виховується в спеціальній школі-інтернаті для дітей з пошкодженою психікою. Так порадили лікарі. Та й я вже йому не міг дати ради. Там синові буде краще.

Жінка забула про тістечко і, судячи з її напруженого вигляду, щось обмірковувала. Чоловік зітхнув. В його голосі прорізалися прохальні нотки.

— Я не втручатимусь у твоє життя, не піду знайомитися з дівчатами. Знаю, ти й свою маму сюди перетягнеш. Хай буде так, живіть окремою родиною. Але й ти мені допоможи. Ми ж залишаємося друзями, так? — Едмон узяв її руки в свої, і вона відчула його вологі, волохаті пальці. — У мене теж педагогічна проблема. Син взагалі відмовився вчитись і слухати будь-кого. Усі мої друзі радили віддати дитину в інтернат — там і дисципліна жорсткіша і поведінку йому відкорегують. Я з’ясував, що це обійдеться мені у тисячу євро на рік. Словом, я відвіз його в Шомон. Уже тиждень, як він там. Відвідай Даніеля, я тебе дуже прошу.