Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 51

– Є суп на плиті.

— Звідки? — Ален був уже заведений.

— Я попросила хазяйку приготувати нам обід.

— Шоста вечора. Ти їстимеш суп? — удавано здивувався чоловік.

— Так, я їстиму суп. І зараз його розігрію.

Чоловік не дав цього зробити.

— Ну то хоча б кави вип’ємо?

Аня увімкнула електричний чайник, але за мить його вилку було видерто зі стіни разом із розеткою. Гучно клацнув запобіжник на електричному щиті.

— Ти збожеволів?!

— Я попереджав.

Ален пройшовся квартирою і, грюкнувши, поставив валізу на стіл у великій кімнаті. Дістав бутерброди і почав жувати, не дивлячись у бік своєї супутниці.

Ніч вони провели в різних кімнатах.

Уранці Рекар не прибрав після себе, відвідавши туалет. Аня взяла це до відома і сказала голосно:

— Більше ми до цієї квартири не повернемося.

Дорогою до Умані зберігали мовчанку. Ален дбайливо тримав свою валізу на колінах.

Ледь зійшли з маршрутки, як до прибулих насунулася юрба жінок, які почали пропонувати своє житло туристам. Ціни підстрибнули до п’ятисот доларів за кімнату. Місцевий люд заробляв у цей період грубі гроші, але й витрати на ремонт після проживання хасидів теж були величезні. Багато хто, особливо молодь, усе псували, причому свідомо.

Одна з жінок, зазиваючи до себе Рекара, радила йому не зупинятися поблизу Софіївки, тому що поряд із дендропарком розташований туберкульозний санаторій. Ален ледь відкараскався від настирливої молодиці.

— Я вже винайняв собі квартиру, — мовив він, оглядаючи валізу, і на всяк випадок перевірив нагрудну кишеню свого плаща.

— Справді? Коли ти встигнув? — здивувалась Аня.

— З цим усе давно налагоджено. Я житиму тут впродовж десяти днів.

— Гаразд, — захвилювалася його супутниця, — але я б хотіла познайомити тебе з моєю мамою. Зустрінемося з нею, скажімо, у кафе, на півгодини, га?

Рекар погодився зробити це лише перед від’їздом.

У переддень юдейського Нового року Рош-га-Шана в Умані періщив дощ і віяв сильний вітер. Проте хасиди поспішали до синагоги, до могили цадика Нахмана. Зі слів тутешнього правоохоронця, цими днями до міста з’їхалося понад двадцять тисяч туристів. Дарма, що місто намагалося щороку похвалитися перед гостями новими дорогами та тротуарами. Обабіч клумб і скверів залишалося чимало болота, і це було зараз саме те, що треба. Багато прочан намагалися випередити один одного, отож декому з них доводилося йти по бруду і калюжах. Поряд з Аленом упав і підвівся якийсь підтоптаний чолов’яга у закороткому піджаку і краватці, яку носять лише юдеї прибалтійських країн. Ніхто на його падіння не відреагував. Усі йшли зосереджені, насуплені. Біло-чорна хвиля обійшла пам’ятник Леніну, що, як і раніше, височів у центрі міста, і влилась у вулицю Пушкіна, де стояв храм.

Поблизу синагоги до юрби приєдналася інша. На її чолі йшов подібний до циркового здорованя Арон Вайс, з яким Рекар щойно познайомився. Вони знімали одну трикімнатну квартиру на двох. Арон розповів, що дістався України літаком з Тель-Авіва. Всі квитки на рейси в напрямку Києва чи Одеси викупили прочани, які прагнули потрапити до Умані. Не встигли пасажири — всі вони були чоловіки або хлопчики — зайняти місця в літаку, як відразу почали молитися. Даремно стюардеса намагалася посадити їх у крісла, щоб зробити зліт, — з цього нічого не вийшло. Тоді викликали ізраїльську поліцію, яка й угамувала прочан. Літак вилетів на півтори години пізніше.