Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 50

Теперішня поїздка, судячи з усього, могла послужити вододілом у їхніх стосунках. Ален вирішив зробити розвідку. Він наблизився до її вушка, на якому, так само, як на обличчі, лежала печатка таємничої недоторканості.

— Люба, ти знаєш щось про хасидизм? — сказав голосно, зважаючи на гул двигуна.

— Практично нічого. Пам’ятаю, я пережила справжній шок, коли вперше побачила юрбу, одягнену в чорне. Сюртуки, капелюхи, скроєні за останньою модою позаминулого століття… Жах! Після цих туристів у місті залишаються величезні купи сміття і теки міліцейських протоколів.

Тон, яким говорила Аня, Рекару не сподобався, хоча все в її словах було правдою. У його валізі лежав саме той одяг, про який вона згадувала, а також записник із текстом старовинної пісні на ідиш.

В очах чоловіка зблиснув вираз, в якому вгадувалася прихована зверхність:

— Дарма ти налаштована проти хасидизму. В його основі лежить справжнє релігійне переживання кожної людини.

— Не розумію, як ти, сучасний банкір, парижанин, можеш перебувати в товаристві неадекватних фанатиків, — з обуренням сказала його супутниця.

— Кохана! Для мене це пригода. Переймайся так само, як я, атмосферою свята і перевтілень — і тобі стане легше, — мовив із посмішкою Рекар. — До речі, попереджаю: я гратиму в цьому перфомансі без обману.

— Тобто? — перебираючи віконну шторку руками, начебто неуважно мовила Анна.

Її обличчя на якусь хвилю перестало бути гарним — Ален подумав, що це через сонячне проміння, яке раптово виринуло з-за мороку хмар і засліпило жінку.

— Я буду таким, як юрба, про яку ти казала.

— А саме?

— Я нічого не робитиму, не прибиратиму за собою, мені не можна буде дивитися на жінок.

Аня не відповіла, тільки кинула погляд кудись убік, мовби закликаючи когось невидимого у свідки їхньої розмови.

— Сюди? — перепитав Ален, проходячи в закуток довгого коридору, що вів до Віриної квартири.

Аня прочинила вхідні двері і на відстані руки намацала в напівтемряві вимикач бра. Але світло, спалахнувши, відразу ж згасло.

— Я ж казав, що нічого не можна робити! — вигукнув Ален.

Почувся брязкіт розбитого скла. На підлогу посипалися скалки розтрощеного плафону. Лише тепер жінка зрозуміла, що сталося. Рекар стояв посеред прихожої з міцною парасолькою в руках, вищиривши свої гострі, неприродно білі зуби. Аню, здавалося, охопив переляк. Але вона опанувала себе і, звільнившись від верхнього одягу, пішла на кухню.