Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 311

Вони маршували вулицями сюди й туди, розгорнувши корогви “Всесвітнього Університету” — ультрамаринові та блакитні, й обернули Флоресвіль на найжвавіше місто. Енді сказав до них промову з балкона в готелі “Небесний Пейзаж” — і ціле місто святкувало.

Тим часом, сказати б за два тижні, професори знезброїли студентів і позаганяли їх в аудиторії. Я не думаю, що на світі є втіха, що дорівнювалася б радощам філантропа. Ми з Енді купили два шовкові циліндри й удавали, що ховаємось від двох репортерів “Флоресвільської Газети”. Ця газета завела спеціального співробітника, що нас інтерв’ював, де б ми не з’явились на вулиці, а до того щотижня друкувала наші портрети у відділі, що був під заголовком: “Нотатки про освіту”.

Енді двічі на тиждень читав в університеті лекції, а потім я сходив на кафедру й оповідав яку-небудь гумористичну історію.

Енді був такий захоплений філантропією, як і я. Ми звикли, прокинувшись уночі, подавати один одному нові думки, якби ще краще звеличити цей університет.

— Енді, — сказав я йому одного дня. — А от є одна річ, яку ми проморгали. Нашим хлоп’ятам потрібні дромадери.

— Це ще що? — спитав Енді.

— Ну що? Звичайно, це — щоб там спати, — відповів я. — В усіх коледжах вони є.

— А, це ви думаєте про фуфайки, — сказав Енді.

— Та зовсім ні, — відмовив я. — Я думаю про дромадери.

Проте це ніяк не можна було розтлумачити Енді; отже, так ми їх ніколи й не замовили. Але, звичайно, я уявляв собі ті довгі спальні в коледжах, де школярі сплять такими лавами.

Ну от, сер, “Всесвітній Університет” мав справжній успіх. Школярів до нас наїхало з п’ятьох штатів та територій, а про Флоресвіль слава йшла. Відчинився новий тир, де стріляли в мету, позичкова каса та два шинки; а наші хлоп’ята склали студентську пісню, що співалась ось як:

Гей, гей, гей Гоп, гоп, гоп, Гоп, тара, тара. Ой, ва-ва Пітере, Текер Університетові Добродіїв пара! Гіп, слава!

Студенти були чудовим гуртком молодих хлопців, і ми з Енді так ними пишались, наче вони належали до нашої власної родини.

Коли це одного дня, наприкінці жовтня, прийшов до мене Енді та й питає, чи маю я якесь розуміння про те, скільки в нас у банку лишилось грошей. Я вгадував так тисяч на шістнадцять.

— Наш баланс, — вирік Енді, — вісімсот двадцять один долар, шістдесят два центи.

— Як! — заголосив я. — Невже ви хочете сказати, що ці чортячі олухи, ці пришелепуваті собачі морди, ці клаповухі злодійчуки з курячим мозком, ці коноводники висмоктали в нас стільки грошей?

— Не менше й трохи, — відповів Енді.

— То тоді під три чорти з філантропією, — скрикнув я.

— Нема потреби, — тим часом сказав Енді. — Філантропія, — мовив він, — коли розвивається на доброму діловому ґрунті, є один з найкращих засобів до здирства. Я розгляну справу й побачу, чи не можна її до ладу направити.