Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 237

Вона спробувала олівець пальцем – і вкололася. Злизнула крапельку крові. Не зупиняючись, не перевіряючи себе, вивела на аркуші ланцюжок зв’язків – по пам’яті.

– Відмінно. Тепер друге.

Саша глибоко зітхнула. П’ять уявних процесів починаються в один момент часу, кожний періодичний, тривалість періоду кратна…

– Спасибі, досить. Я знав, що для вас це буде неважко… Мене цікавить третя сторінка.

Саша облизнула сухі губи.

– Води? – колишній фізкультурник відкрив пляшку мінералки. Хлюпнув у склянку; засичали пухирці, обліпили скляні стінки. – Випийте, будь ласка.

Саша сьорбнула й закашлялася. Випила до дна. Екзаменатор одразу налив їй ще.

– Пийте, пийте… Ви, звісно, знаєте, як виконувати «проби» з чорними фрагментами?

– Аякже, – Саша мимоволі потрапила йому в тон.

– Добре. Якщо ви готові – не будемо відкладати. Починайте. Саша підтягла до себе ближче сторінку з чорним прямокутником. З трьома білими крапками в центрі. Глибоко зітхнула.

За спиною в неї напружено шелестів папір. ї однокурсники готувалися. Їй захотілося обернутися востаннє, щоб побачити їхні обличчя, але вона не наважилася.

На сцені актового залу відчутно пахло пилом. Звідкись – з відчиненого вікна? – віяв протяг. І все було залите світлом; Саша бачила його навіть крізь зімкнуті повіки.

– Прямо зараз?

– Так. Починайте, дієслово.

Саша зосередилась на трьох білих крапках – трьох світних очах. Затримала подих. Раз, два, три, чотири, п’ять…

* * *

…Сто шістдесят вісім, сто шістдесят дев’ять, сто сімдесят.

З чорноти проступило – вистрибнуло, виступило – місто, оточене височенною стіною до неба.

Вона бачила його в найдрібніших, найдокладніших, найреальні-ших деталях. Місто було вугільне, аспідне, темно-сталеве, досконале у своїй монохромності. Саша відчула мармур під босими ногами. Прохолодний камінь, і нагрітий камінь, гладкий і шорсткуватий, високі стіни, вузькі вікна, шпилі в небо…

У неї виходить. Вона все зробить, як треба. Там, у вежі, її очікує чудовисько. Саша повинна зустрітися з ним віч-на-віч і не злякатися. Рік тому це здавалося неможливим. Але не тепер; усвідомивши свою міць, Саша розкинула руки, розгорнула крила й злетіла.

Вона росла.

Здіймалася. Здувалася. Втягувала в себе обриси, запахи, фактуру каменю. Там, де Саша дотягувалася до міста, воно переставало бути аспідно-чорним і ставало м’яко-сірим, як на старовинній фотографії; вона присвоювала собі життя й радість, цей дим з димаря, цей вигин даху, блискучий, ніби під дощем, цей клаптик туману, цей величний шпиль… Що більше вона забирала собі – то сильніша й об’ємніша ставала. Кольорові думки, що так повільно й неохоче проверталися в людській голові, полились тепер потоком – ні, морем.

Вона охопила ратушу. Та здригнулась, напружилась, як яйце за секунду до народження пташеняти, але Саша м’яко її стисла, залила, наче цементом, власною волею. І ратуша не розкрилася, і те, що було всередині, назавжди залишилося поховане, а Саша продовжувала рости, не знаючи перешкод.

Вона присвоїла місто. Відчула його в собі, як відчувають раптом серце в мить сильної радості чи страху. І – розлилася далі, захоплюючи темне небо з двома тьмяними зірочками. Ці зірки були зайві в її картині світу.