Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 238

Зайві.

Погасити?

Вона перебувала – була – темним порожнім простором. І вона ж сиділа за столом на сцені актового залу, і перед нею лежав чорний «фрагмент». Екзаменатор ДеДе містився за столом навпроти; його лице більше не здавалося вилитим з алебастру. Він супився, тривожився з кожною секундою дедалі помітніше.

«Що відбувається?»

Саша зависла між крапками «було» й «буде». Зараз – уперше з тієї миті, як вона розкрила фрагмент, у неї виникло відчуття неправильності. Щось іде не так.

Але ж вона все робить, як треба?

«Зупиніть її! Вона знову зірвалася! Зупиніть, вона некерована!»

З довгим скрипом відчинилися двері. Одночасно повернулися голови всіх у залі; уздовж проходу повільно, важко крокуючи по старому тьмяному паркету, ішла людина в дуже темних окулярах.

Піджак на горбатій спині Лелеченка тріснув по шву, з розриву визирнуло сталевого кольору пір’я.

«Що таке?»

«Спокійно. Продовжуйте іспит».

Саша відчувала їх навколо себе, але не бачила. Не люди – структури, схеми процесів і живих істот: екзаменатор-функція. Дама Ірина Анатоліївна. Фізкультурник ДеДе, що дивно й страшно перетворився. Здійнявши над головою кутасті, тремтливі крила, стояв Лелеченко. Поруч завмер Кравець, від напруги він постійно мінявся, пульсував, як сад, що переживає одночасно веснуй осінь. Щось було не так; вона зайшла занадто далеко… В ході іспиту вона повинна була зупинитися біля ратуші…

Перед нею немовби відкрилася сторінка активатора – величезна, багатовимірна, вона вміщала все, що тільки можна уявити у світі. Вона побачила себе – німе слово, готове пролунати. Побачила багато шарів реальності – яскраві, фактурні, тьмяні, хиткі, вони збивалися в ірреальні складки на краю поля зору. Імовірності й перестановки; вона повинна була зупинитись коло ратуші, зустріти екзаменатора, вибрати точку застосування – вона – дієслово… І пролунати – це все одно, що кинути кулю в скупчення нерухомих кеглів, або гойднути завмерлий маятник… Залишити щербинку на горлечку досконалого, й тому неіснуючого глечика… Попадали б кісточки доміно, покотилися машини по далеких дорогах, полетіли дощові краплі, і Саша реалізувалася б у найперший раз, вона, Наказник, знаряддя Мови…

Але щось пішло не так. І вона вже не могла повернутися назад – не тому, що четвертий вимір незворотний. А тому, що її природа – її внутрішня суть – привела її сюди, у цей темний простір з двома зірками над головою, і тут вступають у дію інші закони, які не вкладаються в жодну відому їй реальність. Далекі будь-якому вимірові.

«Стій!»

«Зупиніть її! Це не дієслово, це…»

«Так. Це Пароль».

Саша, що була темним простором, здригнулася. Дві зірки схилилися над нею – і виявилися очима, дуже пильними, некліпними, і тепер між ними й Сашею більше не було чорних скелець.

– Вітаю, Пароль.

Те, що прийшло з темряви, висловлювалося без слів, голими сенсами. Саша вміла йому відповісти, але не відповідала. У неї онімів… ні, не язик. У неї оніміло те місце в душі, де народжуються слова.