Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 239
Марина и Сергей Дяченко
– …Ти мене чуєш, Сашо?
Вона, як і раніше, сиділа за столом. У порожньому й напівтемному залі без стелі, без стін. Високо клубочився туман. Навпроти, на місці екзаменатора, тепер сидів Фарит Кострицький.
– Ти мене чуєш?
Вона кивнула, на секунду відчувши всю вагу величезної болючої голови.
– Ти не просто дієслово в наказовому способі. Ти – Пароль, ключове слово, що відкриває нову інформаційну структуру. Макроструктуру. Розумієш, що це означає?
Сутності навколо переміщалися, залишаючись на місці, перетікаючи, обертаючись різними гранями. Низкою випливали сенси, Саша вміла вихоплювати тільки найпростіші формулювання, такі, що лежать на поверхні:
–
–
– Тонкощів тебе навчать на старших курсах і в аспірантурі. Вступ до практики закінчився, твоя практика – ось вона. Твоя головна практична робота.
–
Поняття рухалися, як іде тріумфальна хода. Як пливе великий корабель. Саша усвідомлювала їх послідовно – і одночасно.
– Сашо, – голос Кострицького розбив потік інформації, як хвиля розбиває водну гладь. – Залишайся при свідомості. Перехід ще не здійснено. Коли ти пролунаєш… зрозуміло, що станеться, так?
– Я…
– Ти Пароль. Ти сполучиш фрагменти реальності – відкриваючи новий інформаційний простір. Розумієш, що відбувається?
Фарит Кострицький говорив, ворушилися губи. Реальність знову тріснула, злиняла, Саша виявила себе в актовому залі, на столі стояла пляшка мінеральної води, з шипінням бігли пухирці, в кожному відбивався зал, педагоги, склянка з олівцями, Саша над аркушем паперу…
– Візьми олівець. Зосередься. Готова?
Вона підкорилася, але не відчула олівця в затерплих пальцях. Вона кліпнула – і, втративши людське тіло, зависла посеред порожнього темного простору. Порожнього й темного. І тільки дві зірки дивилися згори – білі очі.
Наказ був такий владний, що їй одразу стало легко.
Це просто – як натиснути на вимикач у темній кімнаті. Зійдуться цифри на табло. Зійдуться прорізи, з’єднаються матриця й відтиск. І загориться світло в темряві.
– Звучи!
Вона затримала дух під гіпнотичним поглядом двох далеких зірок.
Тиша буває нестерпною – за мить до того, як Слово нарешті вирветься.
* * *
Темрява – за секунду до появи першої іскри.
На початку було…
Мовчання. Тиша.
На початку було…
– Ні.
Двоє жовтих очей присунулися ближче:
«Чому?!»
Жити – значить бути вразливим. Од нестерпного пекла відокремлює тоненька стінка мильної бульбашки. Лід на дорозі. Невдалий поділ старіючої клітини. Дитина підбирає з підлоги таблетку. Слова чіпляються одне за одне, шикуються, корячись великій гармонії Мови…
– У тебе все буде по-іншому. Твоя воля. Твоя влада. Хай завжди буде сонце. Я вірую у світ поза злістю. Хай розцвітають сто квітів… Ти – улюблене знаряддя Мови. Звучи!
Саша здригнулася від сили цього наказу.
– Ні. Бо для мене любити – означає боятися.
Там, в актовому залі, з екзаменаторського стола зірвався графин.
– Я пролунаю, і страх пролунає в мені – у Першому Слові. І вся любов, яку я несу, назавжди буде отруєна страхом. Я відмовляюся…
