Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 227

– Так?

– «Нема неможливого». Коли він це каже, я йому вірю… і тоді виявляється, що в бабусиній смерті винен я сам.

– Костю, – тихо сказала Саша. – Люди, на відміну від слів, умирають…

– Я помітив, – відгукнувся він сухо. – Якого ти способу?

– Наказового.

– Та ти що?!

Костя на секунду зупинився.

– Тож не дарма вони так з тобою весь цей час носилися – Кравець і Лелеченко. Дієслово наказового способу… це ж треба! А я – займенник… заступник. Моє місце ще не вибрано… або, навпаки, вибрано заздалегідь. Люди, на відміну від слів, умирають, але Фарит Кострицький – не слово! Він правило, граматичне правило… Коли він – його матеріальна оболонка – постарішає й умре, я буду він…

– Він так тобі сказав?!

– Ні. Це… забудь узагалі, я цього не казав.

Далі вони йшли мовчки, минули інститут і хвилин через п’ятнадцять вийшли на площу, де працював ялинковий базар – точно такий, як у Сашиному дитинстві. Зелений паркан, старі картинки на фанерних щитах – прикрашені ялинки, величезні зайці, червоно-білі діди-морози. Стоватні лампочки, спаяні в гірлянду й пофарбовані в різні кольори. Утоптаний сніг, червонощокі покупці, діти з санками – невелика жвава юрба…

– Вони всі – слова, – сказав Костя за Сашиною спиною. – Усі люди були колись кимось вимовлені вголос. І продовжують говорити слова, гадки не маючи про їхнє істинне значення.

Саша подумала, що Костя майже точно повторює сказане Фаритом Кострицьким. Але не сказала; десь у надрах гіпертексту несказане нею перетворилося на золоті монети з округлим знаком на аверсі.

– Купити ялинку, чи що? – подумала вголос.

Костя мигцем глянув на неї – і рішуче покрокував до базару.

* * *

Рогата крислата ялинка впиралася в білу стелю – вона стояла в діжці, в кутку, в найнижчому місці кімнати. На ній не було прикрас, крім єдиної золотої гірлянди. Здавалось, ялинка тримає багатьма руками блискучий шлейф неіснуючої сукні.

Горів вогонь у маленькому каміні.

Саша й Костя лежали, переплівшись руками й ногами. Костя дрімав. Саша дивилась, як відблиски вогню танцюють на золотій мішурі.

До іспиту лишилося два тижні. Якщо вона й шкодувала про щось – то це про слова, не сказані вчасно. І особливо – про інші, що зірвалися з язика.

Якщо десь, колись, в іншому тексті, її слова стали людьми – їм є за що дорікнути Саші. Але є за що й подякувати.

Принаймні тепер вона хотіла в це вірити.

* * *

Уранці вона встала, щоб посеред холоду розтопити камін. Костя спав. Саша не могла заснути й, накинувши куртку поверх нічної сорочки, сіла перед конторкою.

Розкрила текстовий модуль восьмого рівня. Звично. Не замислюючись.

«…І раптом побачили землю, моря й небо, осягли величину хмар і силу вітрів, побачили й осягли сонце… дізнавшись, що воно породжує день, розливаючи світло по всьому небу, а коли ніч затьмарює землю, вони споглядали б небо, цілком усіяне й прикрашене зірками… і схід і захід усіх світил, і навіки розмірений їхній біг, якби вони все це побачили, то, звичайно, визнали б, що…»

Шум. Скрегіт. Схоже на подих ефіру, повного свисту й музики, переговорів, радіоновин, частот і хвиль, які то напливають, то відходять.