Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 220

– Я зараз, – сказав Єгор однокурсникам.

Вони піднялися в хол. Біля копит бронзового жеребця рядком сиділи першокурсники. Саша потягла Єгора далі – у глибоку віконну нішу.

– Така справа… У тебе проблеми з практичною спеціальністю?

– Не сказав би… Тобто, звичайно, йде туго, але в усіх так.

– Що в усіх – мене не цікавить, – сказала Саша жорстко. – Ти – дієслово умовного способу, у тебе є особливість. Якщо ти не вчитимешся щосили, то… здогадуєшся, що?

Єгор дивився порожніми, непорушними очима.

– Ти що, не розумієш, про що я кажу?

– Розумію. Нам те ж саме кажуть на кожному занятті. Якщо ти не зав’яжеш шнурки – упадеш. Якщо не їстимеш каші – виростеш невдахою.

– Єгоре…

Саша затнулася. Єгор перебував, мабуть, на найскладнішому етапі інформаційної перебудови: як особистість майже розпався, як слово ще не склався. Вона згадала себе рік тому: приблизно в цей час вони познайомились. Єгор був упевненою в собі, сильною і доброю людиною. Єгор витяг однокурсника Степана з річки; Саша нерідко завмирала посеред руху, втупивши погляд в одну точку і точно знала, що провалить залік з практичної спеціальності…

Вона взяла Єгора за руку. Ще секунда – і вона б його присвоїла, зробивши частиною себе.

Але вона стрималася, згадавши гіркий досвід.

* * *

Вона віднесла до мийки тацю з брудним посудом. Костя відсунув стос тарілок, звільняючи місце на довгому цинковому столі. Саша вдячно кивнула.

– Ти йому не допоможеш, – сказав Костя. – І не бери дурного в голову: це їхня справа, нехай працюють. Як ми працювали.

– Ми допомагали одне одному, – тихо сказала Саша.

– Ми – однокурсники. А вони… він тебе ніколи не зрозуміє. Не настав час.

Костя пішов до виходу з їдальні, а Саша подумала, що він каже правду. Є речі, яких пояснити не можна; хіба не це повторювали з самого початку Кравець і Лелеченко?

* * *

Осінь настала в середині вересня, різко похолодало. Дощі не вщухали до найпершого снігу. Саша топила крихітний камін у кімнаті – вугіллям з паперової пачки й дровами, купленими на базарі. Дрова тріскотіли, розсипали іскри, Саша годинами сиділа перед каміном з книжкою на колінах. Лягала спати, укрившись простирадлом, серед ночі натягувала на себе ковдру, а над ранок, бувало, просиналася від холоду й, конвульсивно позіхаючи, кутаючись у куртку поверх нічної сорочки, розпалювала вогонь у каміні.

Над дахом здіймався дим. Ішов перший сніг, лягав на голови кам’яних левів, засипав місто Торпу.

* * *

– Мамо?

Хазяйський телефон стояв на полиці, коло входу на першому поверсі. Старовинний телефонний апарат з високими, рогатими важелями для слухавки. Саша оперлася плечем на цегляну поштукатурену стіну.

– Алло! Мамочко! Ти мене чуєш?

– Привіт, Сашхен… Як добре, що ти подзвонила…

Далекий голос. Навмисна бадьорість, навіть безтурботність.

– Як малий?

– Усе добре. Трошки кашляє… Ми влітку намагалися його гартувати, але якось невдало… То одне заважало, то інше… А так усе нормально. Хочемо переклеїти шпалери у твоїй кімнаті. А то прямо ганьба якась, а не шпалери. Можливо, вийду на роботу, на півставки… Не зараз, звичайно, а десь через півроку… Скучила за роботою… Можна няньку найняти погодинно…