Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 219

– Пізно. Завтра заняття. Ходімо?

– Будь ласка, Фарите… Не займайте мене.

– Зберися докупи. До міста якось треба добратися, глупа ніч надворі, холодно. Ходімо.

Він говорив так спокійно і владно, що Саша не змогла пручатися. Встала й побрела за ним, тягнучи ноги. Каблуки на туфлях позбивалися, набійки відлетіли. Туфлі можна викидати. Ну то й дідько з ними.

Кострицький відкрив перед нею дверцята білого «ніссана». Саша звично зіщулилася на сидінні.

– Не змерзла?

– Навіщо, Фарите? Я щось зробила не так? Щось порушила? За що?!

– Ти не змогла самостійно владнати проблему. Згоден, твоєї провини тут нема. Чи майже немає. Але ж і малюк не ковтав таблеток, а тільки грався… Це тільки страх, Сашо. Генерал-страх. Імператор-страх, що формує реальність… Пристебнися.

Машина викотилася на трасу – справа і зліва стіною стояв ліс. Дорожні знаки спалахували у світлі фар і мчали назад – розмазані плями білого вогню.

– Страх – проекція небезпеки, дійсної чи уявної. Те, що ти носиш на шиї, – фантомний страх, звичний… як звичний вивих. Нічого не сталося. Але ти віриш у лихо, і тому ти пережила ці хвилини як справжню трагедію.

– Ви навчили мене боятися, – Саша стисла пальці на телефоні.

– Ні. Ти це вміла і без мене. Це всі вміють. Я просто спрямував твій страх, як стрілу – у ціль.

– І ви досягли цілі?

– Так.

Саша повернула голову. Кострицький дивився на дорогу, стрілка на спідометрі добиралася до ста двадцяти.

– Ці першокурсники, – повільно сказала Саша, – ви їх якось добираєте?

– Так.

– І тепер десь живуть школярі… чи солдати… чи студенти… чий страх ви спрямовуєте в ціль? Які виконують ваші завдання, збирають монети…

– Так.

– І вам їх не шкода?

– Ні. Це Слова, вони повинні реалізувати своє призначення.

– А інші люди? Вони…

– Різні. Прийменники, сполучники, вигуки… брудні лайки, – Кострицький усміхнувся. – На кожній людині лежить тінь слова, але тільки Слово цілком, чітко вдруковане в тканину матеріального світу, здатне повернутися до своїх джерел, дорости від блідої проекції до оригіналу.

– І знаряддя для цього – страх?

– Сашо, – Кострицький скинув швидкість на повороті. – Ти давно вже вчишся не тому, що тебе змушують, а тому, що тобі цікаво. Ти розсмакувала цей мед. Бути Словом – ти розумієш, що це значить?

Саша мовчала до самої Торпи; нарешті під колесами загриміла бруківка Сакко і Ванцетті. Машина зупинилася коло ґанку з кам’яними левами. Горіли ліхтарі, жодне вікно не світилося.

– Дякую, – сказала Саша чужим голосом. – До побачення. І відчинила дверцята.

– Сашо?

Вона завмерла.

– Віддай мені телефон.

Саша обернулася. В окулярах Кострицького відбивався ліхтар, тому здавалося, що на Сашу дивляться впритул двоє палаючих білих очей.

Плутаючись, вона стягла з шиї рожевий шнурок. Кострицький зважив телефон у руці.

– Ти розумієш, що означає бути Словом? Дієсловом наказового способу? Ти знаєш, що це таке?

Саша мовчала, втративши дар мови.

– Добре, – Кострицький недбало впустив мобілку в бардачок. – На добраніч, Сашо.

І поїхав.

* * *

– Єгоре, можна тебе на хвилину?

У їдальні галасували й дзвеніли посудом. Розносили гарячий борщ, у якому плавали, наче білі коми, острівці сметани. Саша дочекалася, поки Єгор закінчить обідати; коли він у натовпі однокурсників покрокував до дверей, на ходу виймаючи сигарети, вона постала на його шляху природно й непохитно.