Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 159

Кемп вилаявся.

– Я дурень! – сказав він. – Міг би здогадатися. До Гінтондіна йти менш ніж годину. Вже!

– Що вже? – спитав полковник.

– Дивіться.

Кемп повів його до кабінету й передав щойно отриманий лист від Невидимця.

Едей прочитав і тихо присвиснув.

– А ви? – спитав він.

– Я дурень, хотів влаштувати йому пастку! – вигукнув Кемп. – І виклав усе в записці. А записка пішла просто йому до рук.

– Він утече, – сказав Едей, вилаявшись і собі.

– Ні! – заперечив Кемп.

Нагорі забряжчала розбита шибка. Едей помітив маленький срібний револьвера, що стирчав із Кемпової кишені.

– Це вікно нагорі, – сказав Кемп і кинувся до сходів.

Коли вони ще були на сходах, забряжчала друга шибка.

Виявилося, що у кабінеті два вікна з трьох розбиті, підлога вкрита битим склом, а на письмовому столі – великий камінь.

Кемп і Едей зупинились на порозі, дивлячись на цей розгром.

Кемп знову вилаявся, і цієї миті ніби вистрелили з револьвера, брязнула третя шибка, і скалки розсипалися по кімнаті.

– Навіщо? – спитав Едей.

– Це початок, – відповів Кемп.

– Чи можна вдертися сюди?

– Навіть кішка не зможе цього зробити.

– А віконниці?

– Тут їх немає. Внизу ж в усіх кімнатах… Ого!

Знизу долинув тріск дощок, у які били чимось важким.

– Прокляття! – вигукнув Кемп. – Це, певно… Авжеж, це у спальні. Він хоче потрощити будинок. Але він – дурень. Віконниці зачинені, і скло падатиме надвір. Він поріже собі ноги…

Ще одна шибка розлетілася на скалки. Едей і Кемп ошелешено стояли на сходах.

– Дайте мені палицю абощо, – сказав нарешті Едей. – Я піду в поліцію і приведу собак. Тоді ми його впіймаємо.

Ще одне вікно розлетілося на друзки.

– У вас є револьвер? – спитав Едей.

Кемп сунув руку в кишеню, але завагався.

– Немає. Принаймні зайвого.

– Я поверну його, – завірив Едей. – Тут ви у безпеці.

Кемпові стало соромно, і він віддав полковникові зброю.

– Ходімо до дверей, – запропонував Едей.

Поки вони розгублено стояли в передпокої, одне з вікон спальні на першому поверсі затріщало від міцного удару і розбилося.

Кемп підійшов до вхідних дверей і якомога тихіше почав відсувати засуви. Обличчя його було трохи блідіше, ніж звичайно.

– Виходьте відразу, – промовив Кемп.

За секунду Едей був уже на ґанку, і двері за його спиною Кемп зачинив на засув.

Полковник завагався, адже почувався у більшій безпеці, коли притискався спиною до дверей, але, випроставшись, рішуче спустився з ґанку.

Він перетнув галявину і наближався до хвіртки, коли неначе війнув вітрець і щось підійшло до нього.

– Зачекайте, – промовив голос.

Полковник застиг, бліднучи і стискаючи в руці револьвер.

– Що? – похмуро спитав Едей.

Нерви його були напружені.

– Будь ласка, повертайтеся до будинку, – попросив голос, так само похмурий, як і Едеїв.

– Дуже шкода, але я не можу, – захриплим голосом відповів Едей, облизуючи губи.

Голос, здавалося, звучав ліворуч. «Вистрілити?» – подумав полковник.

– Куди ви йдете? – спитав голос.

Обоє зробили швидкі рухи, і в Едеєвій кишені щось блиснуло.

Але Едей відмовився від свого наміру й замислився.

– То моя справа, – повільно проказав він.

Не встиг він договорити, як чиясь рука схопила його за шию, в спину йому вперлося коліно, і полковник простягся на землі.