Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 99

А ось до багаття підходять ще два чоловіки з польовими сумками геологів.

— Знайомились з відслоненнями, — повідомляють вони, сідаючи поруч з нами.

Це Леонід Іванович Карякін, старший науковий співробітник інституту геології Академії наук УРСР, і геолог Корнільєв. Вознесенський і Абрамович у цьому році не змогли поїхати. Геологічний загін експедиції очолює Карякін. Він, як бачимо, теж включився в роботу з ходу: зійшовши біля піка Нансена з коня, зараз же попрямував до скель.

Вперше беруть участь в експедиції геоморфологи Баташов і Гордєєв, геодезисти Кобилін і Гержула, спостерігач метеостанції Приходін, аспіранти Академії наук УРСР Храмов, Нотарєв, альпіністи Дмитренко, Чемиз, Больцов…

Біля каравану господарюють джигіти.

Ніч проводимо на базі, а вранці — в путь-доріженьку.

До Інильчека вся експедиція йде разом. Довгим ланцюгом рухаються верхові коні. Розмірено погойдуючи в'юками, за ними тягнеться караван.

Переправляємося через Інильчек. Води в річці дуже багато. Одразу ж починаються неприємності: в глибокому місці бурхлива вода збиває з коней Шиманського, Приходіна і одного з джигітів. Їх помчало, захлюпуючи водою, і тільки крутий поворот з великою обмілиною допомагає їм видертися на берег. Спальні мішки і сакви, приторочені до сідел, зірвала й понесла вода. Добре, що є запасні мішки.

Перейшовши на лівий берег річки, кожний загін відокремлюється і вирушає за своїм маршрутом.

Геологи і геоботаніки — Карякін, Котов, Барков, Корнільєв, Гордєєв, Дмитренко, Щоткін — з п'ятьма джигітами йдуть у долини лівих приток ріки Сариджас — Каїнди, Талдибулак, Кой-кап…

Переборюючи труднощі, всі вони незабаром цілком поринули в свою роботу. Котов настільки захоплюється різними мохами, лишайниками, квітами і травами, що забуває про все інше. Професор так і сипле складними для необізнаної людини латинськими назвами. Здається, розбуди його серед ночі, і він назве вам першу-ліпшу рослину земної кулі… А ось такі звичайні в нашій подорожній практиці слова, як вудила, стремена, попруга, поводи, у нього кожного разу випадають з пам'яті.

— Віталію Миколайовичу, — звертається він до Талі Баркова, — чому це моя кобила не повертається, коли я смикаю її за цей ремінь?

— По-перше, у вас не кобила, а кінь, Михайле Івановичу, — серйозно відповідає Барков. — По-друге, це не ремінь, а поводи, а по-третє, ви знову коня не загнуздали. Не бачите хіба, що під його мордою висять вудила?

— Забув, — охоче признається Михайло Іванович. — Покладіть їй в рот, будь ласка, це залізо. Я сам не можу. Вона на мене завжди косить очима і хоче вкусити.