Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 97

Група Павелла визначила її не в сімдесят п'ять кілометрів, як передбачав Мерцбахер, а приблизно в двадцять — двадцять п'ять кілометрів, а це вже близько до справжніх розмірів льодовика.

Поки ми розмовляємо з Кюном і Чегоряном, до нас підходить невисокий бронзолиций киргиз з променистими зморшками біля очей. У нього ріденька, клинчиком борода і вузькі привітні очі.

— Мій син в експедиції, — каже він, посміхаючись. — Калик звуть.

Я міцно тисну йому руку. Це батько Калика — одного з наших джигітів. Ми всі поважаємо Калика за прямоту вдачі, постійну готовність виконати найважчу і найнебезпечнішу роботу.

Старика звуть Тураспек. Він намагається мені щось пояснити, але багатьох слів я не розумію і кличу на допомогу Ісмаїла Койгельдинова.

— Тураспек каже, — перекладає Ісмаїл, — що на гора Карабель він покаже ункур. Такий порошок, який порох робить.

— Селітра, — підказую я.

— Мабуть, селітра, — погоджується Ісмаїл.

Разом з Абрамовичем, Вознесенським, Барковим та Ірушкіним ідемо з Тураспеком в урочище Карабель. Воно зовсім близько звідси. Перед нами прямовисна стіна, в якій на висоті понад двадцять п'ять метрів видно печеру. Тут Тураспек добував селітру.

Ми втрьох — Барков, Ірушкін і я, — вибиваючи у м'якій породі носками упори для ніг і чіпляючись за камені, проникаємо в печеру. Потім з допомогою вірьовок піднімаються геологи.

Всередині печери на дні видно невеликі ями, у яких киргизи збирали шар, що містить селітру.

Вознесенський бере щіпку пилу і посипає над запаленим сірником. Пилинки потріскують, сірник розгоряється. Значить, селітра є.

Для приготування селітри цей порошок розчиняють у воді і потім випаровують на вогні. Я прошу Тураспека захопити з собою порошок і внизу приготувати селітру.

— Добре, — каже він, киваючи головою, і тут же виймає з-за пазухи невеликий чанаш — мішок з шкіри козеняти, — жменями збирає пил, кожного разу пробуючи на язик. Я також роблю таку спробу. На язиці, відчуваю, пече.

Через день ми вже в таборі біля піка Нансена. Крім товаришів, які залишалися там, нас зустрів загін, що повернувся з Північного Інильчека — Гусєв, Рижов, Загрубський, Жавжаров…

Значить, усі зібралися. Починаються розпитування, обмін думками… Ми трохи оглядаємося назад, підсумовуючи те, що зроблено на цей час. А зроблено, виходить, не так уже й мало.

Вперше вся сорококілометрова долина Північного Інильчека, величезна льодовикова площа, яка включає не тільки головний потік льодовика в тридцять п'ять кілометрів, але й тридцять чотири його льодовикові притоки, були вивчені і покладені на топографічну карту. Засічені і визначені висоти всіх сусідніх вершин. Біла пляма Північного Інильчека перестала існувати. Докладно вивчено найбільше з льодовикових озер — озеро Мерцбахера, площею чотири квадратні кілометри, з'ясовано причини його періодичних проривів, які довгий час були загадкою.

Ми були свідками такого прориву. Води озера зовсім витекли і оголили дно. Жавжаров, Загрубський, Гусєв і Рижов могли працювати в дуже сприятливих умовах, і вони цим сумлінно скористалися. На думку Жавжарова, в льодовиковій загаті періодично утворюються тріщини. Дно озера має нахил на південь, тому води з озера проникають у ці тріщини і цілком виходять у долину.