Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 95

Стрілка висотоміра давно перейшла цифру 5000. Більше прилад і не може показати — це межа його шкали, розрахованої на висоту п'ять тисяч метрів.

Ось, нарешті, і перевал. На небі ні хмаринки. Позаду — на півночі і особливо на північному сході — все вкрите снігом. Хан-Тенгрі здається справжнім Володарем неба. Добре видно і китайські гори, але вони помітно нижчі від Хан-Тенгрі. А ось навпроти, на схід, підноситься височенна вершина, яка хоч і нижча від Хан-Тенгрі, але, видно, ненабагато.

Подивившись на захід, дослідники переконуються, що вони — на спині Інильчецького хребта, майже біля самого стику з хребтом Кокшаал-Тау. Треба засікти найбільш характерні точки, і Кюн дістає планшет.

А що ж там, внизу, за перевалом?

Внизу — льодовик. Але він набагато коротший від того льодовика, який альпіністи сподівалися побачити. Це не Каїнди — там долина внизу льодовика широка, а тут вона різко звужується.

«Куди ж ми вийшли? — промайнула думка. — Чи не в китайські гори? І як далеко залишилася наша база на Інильчеку?»

Найнеприємніше те, що вже кінчились продукти. Мандрівники оглядають продуктові мішечки і тут же доїдають усі крихти від сухарів і цукру. Більше нічого не залишається. Мішечки можна викинути. Але що ж робити далі? Іти назад неможливо. Правда, шлях назад веде вниз, і він уже знайомий, але для цього потрібно не менше шести діб. Роздумувати не доводиться.

— Ходімо, — говорить рішуче Павелл і перший прямує вперед, — вниз через перевал.

Спуск дуже крутий. Сонце вже зникає за гребенями, і зразу, як це завжди буває в горах, настають сутінки. Загін сяк-так влаштовується ночувати на схилі, а ранком, — це була вже одинадцята доба, — спускається на льодовик. Як би там не було, а відзначити цей невідомий льодовик треба. Кюн, ледве тягнучи ноги, починає окомірну зйомку, а Чегорян клацає фотоапаратом. Потім ще одна ночівля на льодовику, біля самого його язика, і група виходить в долину. Третю добу ні в кого з них не було й крихти в роті. Павеллу стало набагато гірше. Спустившись з льодовика, він падає прямо в струмок, що тече тут, і довго не може встати. Та й усі інші, — крім хіба Кадира, який все ще бадьорий, — знесиліли.

Ніколи раніше земля, поросла зеленою травою, не була їм такою ароматною, такою приємною, як тепер, після дванадцяти діб перебування в снігах.

Долина й справді чудова. Іншої такої вони ще не бачили в Тянь-Шані. Великий ялиновий ліс, зарості арчі, висока, соковита трава… Милуватися однак не час: усі голодні, а їсти нічого. І раптом хтось кричить:

— Теки!

Люди підводять голови і бачать: вгору по схилу серед сланкої арчі йдуть дикі кози. Вони йдуть зовсім спокійно, не ланцюжком, як звичайно, а суцільною масою.

Втомлені очі на мить загоряються надією, але зразу ж погасають: зброї в загоні нема ні в кого. Всі мовчки дивляться на тварин. Тільки Чегорян висловлює свою думку вголос.