Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 84

Ця група повинна розшукати шлях з Південного Інильчека на льодовик Каїнди, проникнути в його фірновий басейн і спуститися південніше в долину Каїнди, ведучи по дорозі окомірну зйомку. Група повинна йти спочатку у верхів'я великого льодовика Комсомолець. Ми знали про цей льодовик, його вперше відвідали в 1930 році наші альпіністи — Вася Головко і Боря Тюрін. Але далі починалась повна безвість. Передбачалося, що група підніметься у верхів'я льодовика Комсомолець на гребінь Інильчецького хребта, перевалить його і знайде спуск у льодовикову долину Каїнди. Маршрут важкий, небезпечний. Він весь час іде в області вічних снігів, на висотах не нижче п'яти тисяч метрів.

Південно-інильчецький загін виходить слідом за кой-капським. Його завдання — пройти у верхів'я Північно-інильчецької льодовикової долини і провести там топографічні роботи, геологічні, геоморфологічні і гляціологічні дослідження.

Північно-Інильчецький льодовик — одно з найбільш непрохідних місць на Тянь-Шані. Читач уже знає, що шлях до нього заступає глибоке озеро з плаваючими крижинами, стиснуте з двох боків високими прямовисними скелями. Це озеро Мерцбахера. Стіни над озером відшліфовані стародавнім льодовиком і майже недоступні.

Сухододьський, а за ним Гусєв, Михайлов, Косенко та Рижов першими проникли у верхів'я Північного Інильчека.

Тепер Гусєв та Рижов ідуть у знайомі місця в складі нашої експедиції. Ми здружилися з цими сміливими, ініціативними людьми за час неодноразових зустрічей у горах Тянь-Шаню, і в нашій експедиції їм усі дуже раді. Крім них, у північно-інильчецькому загоні ще два нових учасники експедиції: наполегливий і невтомний у роботі Жавжаров, науковий співробітник Харківського інституту географії і картографії, і геоморфолог професор Микола Миколайович Загрубський, запрошений в експедицію як геодезист. Це найбільш колоритна постать в експедиції. Він не молодий, сивина прикрашає його голову, але виправка у нього військова, погляд суворий. Він сам вибрав собі один з найважчих маршрутів.

— Що ж мені, — каже, — відставати від молодих?

Пройшовши правим берегом льодовика Інильчек до озера Мерцбахера, мандрівники розвантажують свій в'ючний караван. Коні більше не потрібні. Далі шлях лежить по скелях.

Гусєв і Рижов піднімаються першими, закріплюють на виступах вірьовки. Тепер черга наукових працівників і носіїв.

Загрубський, подивившись оцінюючим поглядом на Гусєва і Рижова, питає:

— А вдержите?

Потім обв'язується вірьовкою і спокійно йде на скелі. Слідом за ним піднімаються всі інші.

Підйом на скелі перед самим озером не складний, але далі на північ починаються серйозні труднощі. Доводиться то спускатися вниз, майже до самого озера, то знову підніматися по крутому осипу, то пробиратися вздовж скель під обстрілом каменепаду.

Уявіть собі, що ви самі лізете по крутих скелях. Щоб не зірватися, ви судорожно чіпляєтесь руками за кожен виступ, ставите ногу на ледве відчутний упор. А внизу під вами прямовисна стіна висотою 150 метрів і під нею глибоке, вкрите пливучими брилами льоду озеро. І раптом наверху зриваються і з свистом і гуркотом летять смертоносні уламки скель. Ось саме в такому становищі опинився маленький загін дослідників.