Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 85

Нарешті загін наближається до місця, де скелі відшліфовані стародавніми льодовиками. Рухатися по таких скелях неможливо.

— Десь тут повинен бути наш човен, — говорять Гусєв і Рижов.

Справді, незабаром вони знайшли на березі невеликий надувний гумовий човен, який залишила в минулому році група Суходольського. Він цілком справний, і загін починає переправу. Багато рейсів робить маленький човен, лавіруючи серед крижин. Але ось переправа закінчена. Загін на Північному Інильчеку. Тут починається його робота.

А на базі тим часом обладнують метеорологічну станцію. Розташувалися в долині на висоті 2900 метрів над рівнем моря. Завдання станції — одержати характеристику кліматичних елементів у районі масиву Хан-Тенгрі. Тут залишаються професор-кліматолог Жуковський і два спостережники: аспірант Харківського інституту географії і картографії Панов і господарник експедиції Приходін, який буде працювати на станції по сумісництву. Тимчасово затримуються у базовому таборі також лікар Тесленко, що вивчає вплив високогірної зони на організм людини, економ-географ Муржа, який збирає матеріали про господарське освоєння сиртової смуги Тянь-Шаню, і ще кілька чоловік.

Іван Миколайович Жуковський — людина років шістдесяти, з сивим волоссям і вусами, — не поспішаючи сам перевіряє прилади, стежить за їх установкою. І тільки все закінчивши, він спокійно, дивлячись поверх окулярів, каже:

— Станція приступає до роботи.

Ну, тепер можна виходити і нам. Знову до Хан-Тенгрі!

ПЕРШІ ГЕОЛОГИ БІЛЯ ХАН-ТЕНГРІ

До складу хан-тенгрінського загону, крім мене, входять два геологи — Абрамович і Вознесенський, обидва прикомандировані до експедиції інститутом геології Академії наук УРСР, а також альпіністи — наш давній знайомий Віталій Барков і Володимир Ірушкін. Обидва вони за своєю основною спеціальністю інженери: перший — металург, другий — радіоінженер. а в експедиції обидва виконують обов'язки колекціонерів. З нами йдуть п'ять носіїв і караван — шістнадцять в'ючних і верхових коней.

Ми йдемо правим берегом Інильчека. Зяючі льодовикові тріщини, каменепади і снігові лавини гнітюче впливають на наших геологів. Та це й не дивно: вони вперше потрапили в гори. Обидва мовчать, здається, ніщо їх не цікавить.

«Ну нехай, — думаю, — подивимося, що буде далі. Адже і Вознесенський, і Абрамович допитливі, жадібні до знання люди».

Опівдні підходимо до розвилки, де льодовик розгалужується на південне і замкнуте озером північне русло. Беремо напрям на південний схід, до чорного мису, який ми назвали Броненосець — дуже вже нагадує він носову частину військового корабля. Весь цей мис складається з темних сланців, вапняків. Їх тут дуже багато.