Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 79

— Фра-анц!

Напружую весь свій слух, але ледве чую якісь невиразні звуки. І раптом вірьовка слабшає; значить, Франц затримався. Спускаємося до нього. Він глухо стогне.

— Франц, ми спустимо тебе до бівуаку. Там ти відійдеш, — пропонуємо ми.

— Ні, я можу лізти.

Через чверть години ми продовжуємо підйом.

Уже пізня ніч. Над нами чорне шатро, що дивиться сотнями тисяч палаючих зірок. Стомлена свідомість ледве сприймає цю феєричну картину. Піднімаємося дуже повільно, автоматично переставляючи ноги і руки на упори скель. Цілковита тиша, і тільки вірьовка шарудить по скелі та чути наше важке переривчасте дихання. Раптом несподіваний, сповнений торжества крик Борі Тюріна:

— Верши-и-на!

Невже вершина?! Ніби електричний заряд торкнувся наших стомлених тіл. З подвоєними силами вилізаємо на гребінь. Зовсім близько видно завітну вершину. Контури її снігового конуса срібляться слабким світлом.

Ми відпочиваємо і знову йдемо, вже по сніговому схилу вершини. Тут не круто, але повітря в легенях не вистачає і ноги підкошуються від надмірної втоми. Вершина — ось вона поруч; тільки сил майже немає…

Борис знаходить великий виступ, під яким ми вбиваємо в скелю костилі і міцно прив'язуємо до них спальні мішки. Потім згортаємо палатку і разом з рюкзаками підкладаємо знизу, щоб зменшити уклон. Хоча б заснути. Ми б трохи відпочили. Але сон не приходить… Закінчується п'ята доба нашої боротьби за Хан-Тенгрі.

11 вересня настає шоста доба. Залишаються останні, завершальні кроки. Та не так просто їх пройти. Ми робимо один крок і відпочиваємо. Інакше не можемо. Один крок — і відпочинок. Ще крок — ще відпочинок. Вершина зовсім близько. Ми вже відчуваємо її. Вітер грає на ній снігом, і на ділянках, вкритих глазурним настом, чути його шарудіння.

Але ось вітер сильніше дме нам в обличчя. Ми йдемо проти вітру, нагнувши голови, впираючись руками в зігнуті коліна. Крок за кроком наближаємося до вершини; вона стає більш полога і ніби відходить від нас. Серце б'ється, як мотор, кулаки наші стиснуті, зуби зціплені. Ще кілька кроків…

Вітер шпурляє снігом в обличчя з самої вершини. Схил, по якому ми йдемо, закруглюється.

Вище йти нікуди. Це вершина. Ми на найвищій частині снігового конуса гордовитої піраміди Володаря неба. На висоті 6995 метрів над рівнем моря. Ніхто в світі ще не піднімався на такі високі вершини!

Радість великої перемоги сповнює серце і на якісь хвилини заглушає знесилля. Ми обнімаємо і цілуємо один одного в обвітрені, небриті і давно не миті обличчя. Тюрін, який зберіг більше сил, кладе в заглиблення баночку з запискою і привалює її каменем.

Хан-Тенгрі переможений!

Внизу перед нами гігантською рельєфною картою лежить неосяжний світ хребтів, долин і льодовиків. Серед них ми впізнаємо знайомі обриси гір, льодовиків.

Ми стоїмо на найвищій точці гірської країни.

А втім… я дивлюся на південь, у бік Кокшаал-Тау. Вершини цього хребта окутані хмарою. Їх не видно. Але ще позавчора ми милувалися зі схилу Хан-Тенгрі однією з цих вершин. Схожа на величезну шапку, вона нібито увінчала весь хребет і явно тяжіла над усіма висотами на південь від Хан-Тенгрі. Промайнула думка, що ця невідома вершина, мабуть, може навіть суперничати по висоті з Хан-Тенгрі.