Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 52

Я дістаю планшет двоверстової окомірної зйомки, зробленої колись топографами Туркестанського військового округу. На ньому знята льодовикова долина Інильчека. Серед суцільних «білих плям» на планшеті вузеньким острівком засічений льодороздільний хребет.

— Ми йдемо повз цей хребет, — каже Лазієв.

— Правильно. І ось ця чорна вершина, за нашим з вами розрахунком, сьома з заходу. На планшеті вона також сьома, а зразу ж за нею восьма — Хан-Тенгрі.

— Значить… — хвилюючись, починає Таїрова.

— Значить, через півтори-дві години ми повинні побачити Хан-Тенгрі зовсім близько.

«Повинні…» А чи вдасться здійснити це бажання «повинні»?…

— Вперед, друзі, вперед! — каже Лазієв.

Близькість Володаря неба хвилює нас і надає нам свіжих сил. Дотримуючись напряму на скелі чорного піка, ми спускаємося з морени на лід і прискорюємо ходу, розраховуючи за годину підійти до правого берега льодовика.

Але виходить не так. Погода різко змінюється. Хвилину тому небо було безхмарне, яскраво сяяло сонце. І раптом різкий вітер, мов вирвавшись звідкись з бокової ущелини, вихором полетів по долині, збив зі схилів сніг і поніс його з виттям і свистом просторами льодовика. Почав падати сніг.

Тільки що ми йшли в самих гімнастьорках, а тепер натягуємо на себе все тепле, що є в наших рюкзаках.

— Палатку! — кричу я.

Намагаємось ставити палатку, але вітер рве її з рук. Все даремно. Тоді ми залазимо в опальні мішки і, зігрівшись, міцно засинаємо.

Першою прокидається і вилізає з мішка Фатіма Таїрова.

— Зима, зима прийшла! Вставайте, подивіться — справжня країна «білого мовчання», — чуємо ми її дзвінкий голос.

Справді, льодовика не впізнати. Хмари зникли, вітер стих. Навколо сніг. Морени, камені, скелі — все сховалося за мохнатим, що вигравало блискітками, білим покривалом.

Сонце піднімається в зеніт. З гір одна за одною зриваються лавини. Сотні тонн снігу з грізним рокотом мчать по схилах, окутані клубами білих хмар, і падають на льодовик, до підніжжя вершин.

Минає небагато часу, і на небі знову нагромаджуються хмари, клубочачись біля самих вершин. Нас це дуже хвилює.

— Що ж все-таки робити? — з тривогою питає Лазієв. — Через негоду я на Інильчеку нічого не зняв.

Мені нічим порадувати товаришів. Адже негода і мені заважає. Я не можу як слід оглянути льодовик, його притоки, ознайомитися з варіантами маршрутів на Хан-Тенгрі. Звичайно, справа не тільки в негоді. Льодовики тут величезні і труднопрохідні. Тому для виконання поставленого перед нами завдання потрібно не менше одного-двох місяців. А в нашому розпорядженні лишається, буквально кілька днів.

Ми поспішаємо пройти якомога далі на схід, ближче до Хан-Тенгрі. Обходимо чорний пік і бачимо за ним прямовисний гребінь, що опускається до льодовика. Він, іде правильним півколом, завертає на південний захід і утворює всередині цирк з обривистими стінами. Чим далі ми йдемо, тим вищим стає гребінь, і здається, що ось-ось із-за чорної скелі виступить вершина. Але вершина не показується. Вона щільно закутана хмарами.

Чи довго висітиме хмарна завіса — годину, день, тиждень? О, коли б рвонув шалений вітер і розігнав хмари! Ми чекаємо в нестерпному напруженні.