Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 137

— Тюря, — звертається до мене солдат, — бу аксакал — шанья кишлак Шайхли.

Староста, привітно посміхаючись, здоровкається з усіма за руку.

— Хош-курдук, хош-курдук, — притискає він обидві руки до грудей. Потім, змішуючи уйгурські і киргизькі слова, каже щось Мадике, показуючи рукою в наш бік.

— Шанья сказав: дуже любить прийняти хороший гість, — пояснює Мадике. — Хоче для гість жирний баранчик різати. Тільки, — лукаво посміхається наш перекладач, — тепер баранчик дуже далеко на гора пасе. Різати не можна. Бреше, мабуть, — єхидно додає Мадике.

Староста заможний: у нього великий фруктовий сад, будинок з верандою, троє найманих робітників. Незважаючи на свої шістдесят п'ять років, у нього три жінки, з них наймолодшій п'ятнадцять років. На відміну від інших жінок, його жінки ходять з відкритими обличчями.

Після ситого частування пловом, чаєм і ароматною кашгарською динею, нам стелять на маті ватні одіяла. Вперше за довгий час ми засипаємо під покрівлею, в теплі, а наші коні жують соковитий клевер у теплих стійлах.

Ранком виїжджаємо в Аксу. З обох боків добре утрамбованого шляху стоять великі верби. Алея тягнеться на п'ятдесят кілометрів до самого Аксу.

Ось і місто. Вузькі пильні вулиці і низькі глинобитні будівлі, такі самі як і в будь-якому кишлаку. Проте Аксу — стародавнє місто, що знало кращі дні. Колись воно було сполучною ланкою торгівлі Центрального Китаю з Індією і Тібетом. Але тепер місто занепало. Свідком його колишньої величі залишилося тільки грандіозне місто мертвих — старе кладовище з пам'ятниками і мальовничими алеями, що займає значно більшу площу, ніж територія нового міста.

Ми їдемо в резиденцію губернатора; за нами тягнеться хвіст зацікавлених. Супроводжуючі нас солдати відчувають себе непевно і рекомендують нам спочатку з'явитися в управління Радсіньторгу, обіцяючи нас туди довести.

Така пропозиція окриляє нас. Я відчуваю, що тут ми дістанемо добру пораду і допомогу.

Як сніг у ясний день на голову, ми з'являємося в кабінеті уповноваженого Радсіньторгу Іванцова. Він дивиться на нас вкрай здивований.

— Звідки ви? Нічого не можу зрозуміти! Як потрапили в Аксу? Давайте на всякий випадок ознайомимося з вашими документами.

Уважно переглянувши наші папери, Іванцов трохи заспокоюється, але мені зрозуміло, яку купу неприємностей ми можемо йому завдати. Як офіціальна особа, Іванцов зобов'язаний негайно доставити нас властям.

— Звичайно, — каже він, — я цього не зроблю. Розумію, що у вас не було іншого виходу. Спробуємо домовитися з губернатором. А поки що умивайтесь, приводьте себе в порядок, пообідайте…

Ми тільки сіли за стіл, як почулося дзеленчання дзвіночків, і я побачив у вікно, що під'їхала карета, запряжена, тройкою коней. Карета зупинилася біля під'їзду, і в парадні двері зайшов високий гладкий чоловік з широкою чорною бородою, одягнутий у темно-коричньовий шовковий халат. Це дао-тай — губернатор, його вже повідомили про наш приїзд. Він заходить у кімнату, і Іванцов представляє нас як радянських інженерів, що працювали у північному Тянь-Шані.