Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 132

— Начальник, що будемо робити? — запитує Толконбай. — Сніг нас доганяє.

Негода, справді, переслідує нас. Вчора ми спускались по сухому південному схилу гір, а сьогодні він уже в снігу, і сніг спускається все нижче й нижче.

Треба виходити з цих лабіринтів гір. Ми багато побачили, дослідили, дізналися. Час покинути їх. Але куди йти? Повертатися тим самим шляхом назад? Ні, про це нічого й думати. Він для нас відрізаний. Там загинуть усі: і коні, і люди… Де ж вихід?..

Мимоволі дивимося далі на південь. А що коли…

— В Китай? — говорить Рижов, ніби вгадуючи мої думки.

Так, це єдине, що нам залишається, — пробиватися за кордон, в Сіньцзян, і йти по території цієї провінції Китаю на захід до перевалу Бедель. Через цей перевал іде добра дорога з Учтурфана — невеличкого містечка Сіньцзяну — в Радянський Союз, до Каракола. Тільки цим шляхом ми зможемо повернутися на Батьківщину.

Ми змушені йти на порушення державного кордону, але іншого виходу у нас немає. Вирішуємо в найближчі дні перейти кордон, з'явитись до місцевих властей і просити пропустити нас через територію Сіньцзяну.

А поки що необхідно швидше знайти хоча б наймізерніше пасовисько, трохи відпочити, помитися, набрати більш-менш людського вигляду, привести до ладу зібрані матеріали та майно експедиції.

В долині Темір-Су трави не видно, і ми прямуємо на південний схід, вгору по лівій притоці річки. Переходимо через бистру Темір-Су і пересікаємо навскіс її лівий берег.

Перед нами широка поляна, поросла високими тополями, вербами, що схилилися над прозорою водою річки. Очі дивляться веселіше. Адже це місце так не схоже на пройдені нами суворі і похмурі північні пасма Кокшаал-Тау.

На поляні видно широку, добре пробиту стежку, — очевидно, вона йде до найближчих уйгурських селищ або киргизьких зимівель. Але трава тут повністю вибита. Судячи з свіжих слідів, худобу відігнали звідси зовсім недавно.

Ми посуваємось до верхів'я річки. Всюди зустрічаються курні стежки, сліди недавнього перебування людей. Трапляються поганенькі будівлі з глини і каміння, могили, прикрашені рогами архарів і хвостами яків. Але людей ніде нема.

Після розгрому в 1934 році банд Джантая і Касима і повернення в цьому році в Радянський Союз великої групи реемігрантів, яких ми зустріли на Інильчеку, тут десь залишилась тільки одна банда басмача Куйона. Можливо, що його люди, побачивши нашу добре озброєну експедицію, подумали, що це військовий загін, і в» жали за краще сховатися, забравши з собою худобу.

Погода хмуриться. Сіре небо важко спускається, чіпляючись клаптями кошлатих хмар за схили хребтів. Вітер ганяє по долині опале жовте листя шелюги. Падають білі пушинки снігу, і схили ближніх гір окутуються білим покривалом.

Треба поспішати і, поки не закрило землю суцільною товщею снігу, знайти хоч яке-небудь пасовище.

Спускаємось по м'яких глинистих терасах, уже покритих снігом. Крізь снігову завісу бачимо контури приземкуватих будівель. Стоять великі глинобитні стіни — дували — з напівзруйнованими зубчастими краями та круглими вежами на кутках.