Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 131

— Хто це проклав стежку і поставив знаки? — питає Іллюша Рижов у Кутана.

— Басмачі проклали. Другий людина тут не може ходити, — спокійно відповідає Кутан.

Розмова обривається. Спека, порох і втома не настроюють на бесіду. Нарешті, знизу долітає далекий гул ріки. Це Темір-Су. Чим нижче ми опускаємося, тим виразнішим і сильнішим він стає.

Пильний Толконбай, який їде спереду, зупиняє коня і, нагнувшись, уважно щось розглядає. Потім спішується і, ведучи коня за повід, піднімається вперед по схилу, раз у раз нагинаючись і розглядаючи якийсь слід. Кутан під'їжджає до нього і потім подає мені знак рукою.

— Два чоловік спускався зверху на це місце, — говорить Кутан. — Чого ходив нагору? Моя думає, нас ходив дивитись. Краще давай зараз підождемо, а стане темно, — тоді підемо.

Толконбай прислухається до розмови і схвально киває головою.

Щоб не стомлювати коней довгою стоянкою, їх розв'ючують. Змучені тварини тужно поглядають навколо. В цій пустелі їм також не доводиться розраховувати на корм.

Виставляємо сторожову охорону і, знемагаючи від спеки та спраги, чекаємо, коли настане вечір.

Нарешті темніє, повіває приємною прохолодою. Джигіти в'ючать караван, і ми продовжуємо спуск. Коні щохвилини насторожуються, чуючи близько чи то хижаків, чи провалля. Стежки вже давно не видно: рухаємось впритул один до одного, щоб не розгубитися. Розмови, куріння, чиркання сірників заборонено.

Гул річки різко посилюється і швидко перетворюється в Оглушливий рев. Ми в долині. В кромішній тьмі ніхто не рискує переходити річку вбрід. Ночуємо на правому березі Темір-Су.

Вранці роздивляємося. Ми стоїмо у величезній долині, що своїми розмірами не поступається Інильчеку, а може, й Сариджасу. Трохи вище від місця нашої зупинки в Темір-Су впадає зліва велика притока. Ось чому тут такий оглушливий шум! Він іде від обох бурхливих річок.

На терасах по берегах Темір-Су видно великі кам'яні брили. Їх залишили колись відступаючі льодовики.

На долині помітний і вплив пекучих пустинь, які мало не впритул примикають до південних передгір'їв Кокшаал-Тау. Схили гір тут сухі, тонкий шар грунту на них покритий дрібнісіньким щебенем зруйнованих порід. Рослинність пустельна, але й вона вже вигоріла.

В багатьох місцях кам'яні брили сточені вітрами і піском. У скелях багато заглибин. Це сильні вітри, ударяючи об скелі піском і щебенем, шліфують їх і свердлять глибокі ніші та отвори.

Так поєднується тут згубний вплив льодовиків і пустинь, який руйнує чудову країну Небесних гір.

Але нам поки що не до географії. Становище, в якому ми перебуваємо, вимагає серйозного обміркування і швидкого вирішення, що ж робити далі?

Через негоду, яка тривала загалом понад сорок діб, ми витратили на просування вдвоє більше часу, ніж запланували. Наші продукти вже кінчаються; сухарів залишилось на п'ять днів, а борошна — жалюгідні жменьки. Курці підбирають останню махорку, що застрягла в куточках кишень. У більшості учасників експедиції зносилося взуття. Є вже по-справжньому хворі, і тільки сила волі примушує їх іти далі. Коні зовсім вибилися з сил. Кілька коней загинуло, частину доводиться залишати, бо вони вже не тягнуть ніг. Сьогодні на світанку згодовані останні порції фуражу.