Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 119

За п'ять кілометрів від Малого Талди-Су в Сариджас впадає ще одна річка — Великий Талди-Су. В її долині влаштовуємо бівуак.

Через дві години до мене прибігає Тахтаул. Він весь у сльозах.

— Начальник, біда! Мій кінь здох! На пасовиську валяється труп коня Тахтаула, а поруч з трави стирчать великі стеблини з темно-фіолетовими квітками. Це той самий отруйний іссик-кульський корінець. Треба негайно йти звідси. Тахтаул одержує замість загиблого коня найкращого з наших в'ючних коней, і ми рушаємо в дорогу.

За гирлом Великого Талди-Су долина Сариджас знову звужується. В самому вузькому її місці перекинуто на другий схил жалюгідний дерев'яний місток. Обережно, поодинці, переводимо через нього караван на лівий схил, до такої вузенької стежечки, що зустрічним групам на ній розминутися неможливо.

Незабаром стіни ущелини розсуваються, долина стає ширшою. Ось і Інильчек. З шумом мчить він свої води в Сариджас. Спускаємося до гирла Інильчека і переходимо через нього вбрід. На сьогодні досить, час відпочити. Джигіти розв'ючують коней, ставлять палатки… Раптом ліворуч від нас, у долині Інильчека, здіймається густа курява. Що це? Придивляємося і бачимо: то рухається якийсь величезний караван. Чим ближче він підходить, тим більше ми дивуємось. Попереду погоничі женуть табуни коней, за ними — топоси, — так киргизи називають яків, — верблюди, рогатий скот, вівці. За погоничами їдуть киргизи, і кожний з них веде за повід верблюда, прикрашеного килимами і кошмами, або топоса, нав'юченого дерев'яними частинами юрти і нехитрим кочовим інвентарем. Жінки в білих головних уборах їдуть на конях і на осідланих коровах. Більшість з них тримають на колінах дерев'яні колиски з немовлятами. На дворічних жеребчиках, осідланих дерев'яними сідлами з високо піднятою лукою, сидять підлітки. Мені ця картина нагадала уже віджилий звичай урочистого виїзду багатого киргизького роду.

Недалеко від нас караван зупиняється. Чоловіки спішуються і сідають відпочивати. Жінки одразу ж беруться розв'ючувати тварин, розставляють юрти, носять воду й паливо, готуються варити обід.

— Як не соромно! — обурюються Барков і Тюрін.

Ми намагаємось присоромити чоловіків і примусити їх допомогти жінкам. Але це обурює пришельців, причому не стільки чоловіків, скільки жінок; у їх поглядах — щирий подив: як можна примушувати працювати чоловіків?

Кутан поглянув на них, перемовився кількома словами по-киргизькому і сказав, звертаючись до нас:

— Ще радянський звичка не знає. Нічого, скоро мал-мал звикає.

Це були реемігранти з Китаю. Частина з них емігрувала ще в 1916 році після повстання киргизів; інші, обплутані баями і муллами, пішли за ними пізніше, в період боротьби з куркульством. Зараз вони зрозуміли свою помилку, порвали з баями і, дізнавшись, як живуть колгоспники, повертаються на батьківщину.

Наступного дня експедиція попрямувала в долину Каїнди. Звідси починається новий етап нашого маршруту — на південний схід, в глиб Кокшаал-Тау.