Читать «В серце Небесних гір» онлайн - страница 113

Ми вже пересікли широкий відріз долини Каїнди, залишили в стороні прикордонну заставу, де так гостинно зустрічали нас прикордонники, і спускаємося з перевалу Ат-Джайляу. Ідемо по долині, мимо вкритих снігом льодовиків і маленького озерця. Дно долини насичено вологою і поросло типцем. Цей багаторічний злак — улюблений підніжний корм коней, тау-теке, архарів — після весняного цвітіння засихає. Восени, коли пройдуть дощі, він знову починає зеленіти. Коні весь час смикають повід, нахиляючись і відгризаючи зелені паростки смачного типця.

— Погляньте на схили, — звертає мою увагу Кюн.

Там стоять десятки теків і з цікавістю стежать за рухом нашого каравану, ніби хочуть переконатися, що ми відходимо і більше не будемо їх тривожити.

Долина Ат-Джайляу спускається від перевалу на схід глибоким уступом, упирається у високі схили громади піка Нансена і повертає на північ до Інильчека. Ми виходимо з ущелини Ат-Джайляу до пониззя долини Інильчека і по заплаві під'їжджаємо до ріки.

Невже це Інильчек? Ми звикли бачити його у повінь, коли він з ревом мчить свій каламутний потік у Сариджае. Зараз його не впізнати: спокійно течуть прозорі води, крізь які просвічується дно.

Караван легко переходить ріку вбрід. Починаємо підніматись по кам'янистому річищу правої притоки Інильчека — невеличкої річки Тез. В її верхів'ях перевал через Сариджаський хребет. Він значно нижче від перевалу Тюз, яким звичайно ми переходили у верхів'я Інильчека. Стежка тут розроблена краще. Але сподіванки на легкий перехід марні.

Мадике, приставивши до очей долоню, вдивляється в наповзаючі з заходу свинцеві хмари, переводить погляд на вихори снігу, що крутяться спіралями на самому перевалі, і говорить мені:

— Буран буде. Бачиш, як крутить сніг.

Ми поспішаємо, але коні перевантажені і рухаються повільно.

Буран налітає біля самого перевалу. Різкий зітер шалено б'є в обличчя, жменями жбурляє сніг. Важко дихати. Одразу леденіють вії, дерев'яніють щоки. Захищаємо обличчя закоцюблими від вітру руками, але це не допомагає. Сніг сліпить очі коням і людям, налипає на підборідді, щоках, шапці, на гривах коней. В таку погоду можуть трапитись різні несподіванки. Треба простежити, як пройде караван.

Зупиняюсь на самому перевалі. Зі мною Мадике. Злізаємо з сідел, беремо коней за поводи і відходимо трохи вбік від пробитої стежки, яку миттю замітає сніг. Раптом праворуч серед великих снігових заметів бачимо людину, що сидить на снігу.

Та це ж професор Жуковський, наш кліматолог! Він сидить, зігнувшись вдвоє і заклавши руки в рукави. Високий комір його пальта піднятий, але шапки на голові нема. Ми стривожені.

— Що з вами, Іване Миколайовичу? Де кінь? Чому ви без шапки?

Він повертається в мій бік і починає клясти долю, що послала його в цю експедицію, і експедицію, яка примушує йти в таку негоду. Шапку з нього здуло вітром, і, шукаючи її, Жуковський випустив коня.