Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 37
ПерсеФона
— Так, дякую. Пішли я дам вам одяг. Не йти ж вам в такому вигляді крізь місто. — Ми попрямували до церкви. Вітольд дав нам одежу, яку жертвували храму. — Я працюю тут садівником декілька разів на тиждень. І служу на вихідних. Я казав, що маю сан?
— Ви казали, що люди пропадають на болотах?
— Так.
— А ті, кого находили нічого дивного не розповідали?
— Наприклад?
— Я не знаю, може вони щось таке бачили?
— Наталя, ви теж щось бачили, ти це намагаєшся сказати?
— Ні, звісно, ні. Це просто цікавість, от і все.
— Було одне, дивне. В минулому році. А Моніка тобі хіба не розповідала? Це з її подругами сталося.
— Що — що? — Водночас спитали я з Павлом.
— Не хочу бути пліткарем, і розкажу те, про що базікають у місті. Добре? Так от. Їх було четверо подруг, одну ви знаєте, це Моніка, інші — Ольга, дуже сором’язлива дівчинка була, Януся та Лєра, здається. Вони дружили ще з дитинства. Всі разом вступили до університету. А потім її подруги закохалися в одного і того ж парубка. Я вже і не пам’ятаю як його звали. Після тої історії він поїхав звідси. Так от, дівчата змагалися за його увагу і з найліпших подруг перетворилися на затятих суперниць. Він же грався в цю гру залюбки, його тішила вся ця ситуація. Але дівки пішли далі та захопилися магією. Вони знайшли ритуал аби причарувати цього бідолашного парубка. Вночі, вони спустилися в те болото через Північні ворота. Як я розумію, ви саме через них теж проходили?
— Ну, їх важко назвати воротами, хистка трухлява калитка.
— Не важливо. Не можу сказати, що саме вони там робили. Але на одному із чарусних островів за Млявим мостом знайшли якість окультні предмети.
— А дівчат?
— І дівчат…
— В однієї була розтрощена щелепа. Вважають, що її вбив цей удар. Пів тіла затягнуло в трясовину.
— Це жахливо.
— Жахливо. І ще, говорять саме Моніка навчила їх тому обряду, що зніс їм дах. Там знайшли якесь зілля невідомого походження. Ніби Моніка дала їм його. І в крові тих бідолашних знайшли залишки тієї речовини. Вони, здається напилися її й почалося те жахіття. Але ж доказів бракувало. — На мікросекунду я побачила ледве помітний півусміх на його обличчі. — Не гуляйте там, не знаходьте на свою дупу пригод. — Він подивився своїми холодними синіми очима на мене і в цей момент я була впевнена, що він знав все. — Вам час повертатися до університету.
Вулицями можна було пересуватися тільки пішки або ж велосипедами, моторолерами, бо вони були завузькі для машин та інших видів транспорту. Ми позичили моторолер у Вітольда, він сказав, що піде пішки, бо багато сьогодні працював і хоче розвіятися. Щодуху ми погнали до гуртожитку.
— Поводь себе простіше.
— Як, як я можу? Павло, я боюся її. Вона, взагалі, що вона таке? Під час свята на честь Дажбога вона і мене споїла, ти знаєш, що мені тоді привиділося?
