Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 23

— А що? — Раптом в голові Марка промайнула думка, що вона може бути не сама. Він чітко вималював картинку: ось вона в ліжку, в обіймах іншого. І чомусь, цей інший був їх викладач міфології — Вітольд. Пояснити собі, чому саме Вітольд, він не міг. Але ця уявна парочка сміялася з нього, втамовувала свою пристрасть. Такі думи йому хтось навіював, але він цього не розумів.

— Піду до неї. — Допивши одним ковтком сік, він швидко побіг, в його уявній картинці він вже молотив Вітольда, а Моніка благала помилування.

— Куди, ти йолопе! Тебе ж не пустять, гуртожитки зачинені для відвідувачів після двадцятої! — Але Марк вже не чув Павла, він біг. Хлопець розумів, що в гуртожиток не попаде через двері. Отже, залізе у вікно, вона побачить і впустить його. І він ще раз спробує. Марк намагався йти, якомога швидше, але від хвилювання ноги якось плутались, він тяжко дихав, йому стало жарко.

В той самий час Моніка йшла не поспішаючи по гальковій доріжці. Дівчина все — таки вирішила піти в кав’ярню до друзів. Їй вже так набридло це покарання. І ще Альбіна, ця стерво, вічно чіпає Наталю. Підіймався північний вітер. Він ніс запах болота і купу подій. Моніка сильніше закуталася у в’язану хустку. Думками вона блукала.

На протилежній стороні алеї, вона побачила Марка, він швидко наближався, але все одно був ще далеко. Моніка знала, куди він йде. Адже сама навіяла йому ті думки про неї й Вітольда. Хлопець був майже на межі, майже готовий для останнього кроку. В сквері ані души, дівчина помітила, що було якось підозріло тихо. Отже, вони не самі, а з тими, хто блукає у темряві. Вона пришвидшила кроки. Моніка бачила тіні, які повзли з кутків пітьми, вони намагалися випередити її, ось, нізвідки визирнула фігура людини. Вона зупинила Марка. Моніка здогадалася, хто це був. Він ласував кров’ю та обертав людей на живих мерців. Фігура повернула до неї обличчя і два ікла заблищали у пітьмі. Моніка зупинилася, діставши прямо з повітря блискуче лезо, опромінене пітьмою. Вона встромила його кінцем у землю. Закляття розірвало тишу: уся нечисть повилазила вмить звідусіль, їх кликала володарка. Все навкруги завмерло, Марк обернувся стовпом, Моніка ж стала іншою. Її волосся стало довгим до самісіньких стоп. Воно сяяло вогняно-рудим кольором, немов язики полум’я, танцювало, мерехтіло в нічній темряві. Її очі стали повністю чорними, шкіра блідою, як у мерця. Нечисть припала до її ніг.

— Звали володарка?! — Скільки голосів можна було зараз почути, ричань, перешіптувань.

— Зупиніть його! — Язик в неї був як у змії, цупкими кігтями на руках вона чіплялася за повітря. Моніка наблизилася до упиря, але ноги її не рухалися, замість їх у неї аж так і кишіли сотні змій, вони несли свою хазяйку. Упир повернувся до неї, вигляд мав розчарований.

— Пані Моніка. — Він злегка вклонився їй. Моніка нічого не відповіла на його вітання. Вона зневажає упирів.

— Чому ти тут? Хіба ти не знаєш, цей чоловік мій! — Прошепотіла вона зміїними нотками.