Читать «Блукаюча у часі» онлайн - страница 22
ПерсеФона
— Ната! — Так він мене називав. — Йди — но сюди. Допоможи пожвавити цього похмуру! — Марк в’яло посміхнувся.
— Ти сама?
— Так, Моніка робить завдання. Ти ж знаєш її ситуацію, на неї зараз особливо напосіли викладачі та мати…
— Так — так. Як завжди. — Марк і відчував полегшення, що Моніки не було, і в той самий час жадав, щоб вона була поруч. Ця дівчина — його особистий наркотик. Він відчував біль поряд з нею, він відчував відчай без неї. І що з цього було найболючіше — він і сам не міг відповісти. Марк все ще плекав надію, що вона розтане. Моніка весь час вислизала з його рук, треба діяти, хоча порядком йому вже набридло постійно це робити. Але саме цим вона його й приваблювала, ох ця пристрасть. Чи може з його боку це і було щире кохання?
— А ти, що ж не вчишся? — Спитав він.
— Набридло.
— От і молодець. А вона сама?
— Не зрозуміла?
— Моніка сама зараз чи з кимось?
— Сама, я ж казала — займається.