Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 89

Оце сюрприз! Я ніяк не очікувала почути це в такий момент.

— Люба, може це не зовсім така вечеря, як ти хотіла, але все ж варто спробувати…

Я вже очікувала щось на кшталт цього. По-перше, тарелі були величезні. По-друге, дуже гарно оформлені, а по-третє — які запахи! Я аж захлинулася слиною.

Ну й наминали ми подане! Майк — м’які й соковиті свинячі реберця в соусі барбекю, а я — пропахчені димком, такі ж соковиті реберця молодого ягняти.

Ну, тепер можна їхати хоч на край світу! Хоч цілу ніч.

— Це ще не все, люба, — загадково посміхнувся Майк.

В голові виникла картинка — сумнозвісний віслючок Іа з «Вінні Пуха». У мене справжнісінький день народження!

Справді, офіціант вніс торт із палаючою свічкою.

Я розімліла остаточно.

— Дякую, любий, — прошепотіла я, крадькома розмазуючи сльозу.

Тепер це були сльози розчулення…

Загадала бажання, дмухнула на свічку. Ми зробили декілька не дуже вдалих знімків на телефон і, готові до нових «подвигів», вийшли з ресторану.

Я не просто так сказала про подвиги. Я ще не зовсім уявляла, що на нас чекає попереду. Але зараз, розімліла від смачної їжі і доброї уваги, насварила себе: «Ніколи не роби поспішних висновків! Заскімлила: день народження коту під хвіст, ресторан такий-сякий, чоловік неуважний… Більше не роби таких дурниць», — вирішила я і сіла за кермо.

Перша половина дороги була в радість. І хоча плечі й руки все ще нили від напруги (я не звикла сидіти за кермом по десять годин), настрій був доволі райдужний.

Незабаром почало сутеніти. Пішов дощ, і приблизно через годину я вже практично нічого не бачила перед собою, крім двох смуг, що обмежують дорогу. Майк тримав дистанцію за мною. Задзвонив мобільний.

— На 99-му кілометрі зверни ліворуч на заправку, знаєш, де це? — почула я його голос у телефоні.

— Так, знаю. Гаразд.

Через дві години я побачила мітку «99». Стала вдивлятися в темряву, але не побачила анічогісінько. Ні, вікна заправки світилися, і вуличні ліхтарі освітлювали колонки, але повороту на заправку я так і не знайшла. Загальмувала, поглядаючи в дзеркало заднього виду. І… о, жах! Побачила фари вантажівки Майка, що загрозливо насувалася на мене. Я зіщулилася в грудку, смиконула кермо вправоруч на узбіччя і, чекаючи удару, перетворилася на суцільний клубок нервів. Усе, гаплик!

Але удару не було. Майк устиг повернути ліворуч. Напевне, це був мій щасливий день, бо за вантажівкою нікого не було, і нам вдалося уникнути зіткнення. Мене почало трусити від переляку і напруги.

— Господи, Майку, я ж нічого не бачу!.. Абсолютно нічого!

— Знаю-знаю, вночі важко водити машину. А коли йде дощ — то й  поготів… Мокрий асфальт поглинає світло, і погано видно, — несподівано лагідно заговорив мій чоловік. Це він, кот­рий все життя мав справу з водіями, які зазвичай можуть так загнути!

— Але ти трохи не врізався у мене! — майже хрипіла я.

— Ти молодець, що звернула на узбіччя… Ти гарний водій, — пригорнув мене чоловік.

— Тепер ти їдь попереду, а я за тобою, добре? — попросила я.

— Авжеж, не хвилюйся. Тільки дистанцію тримай трохи більшу, аби бруд і вода з-під моїх коліс тебе не заливали.