Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 91

Але реальність виявилася зовсім іншою. Дов­га, аж сім-вісім місяців, зима. Полярна ніч, яка занурювала його дружину Синтію в нескінченну депресію, від чого вона все частіше заглядала в пляшку. А що робити довгими, що починаються о третій дня, вечорами? А твій чоловік відсутній по два, три тижні, а то й місяць поспіль? Він, бачте, дороги будує! І на греця їй цей величезний, нехай новий і теплий, будинок, в якому, окрім двох репетунів семи і п’яти років, що забивають їй мізки, нікого немає?

Джону вдавалося так-сяк створювати ілюзію благополуччя років вісім. Нарешті все стало таким нестерпним, що довелося відправити Синтію на лікування від алкоголізму до штату Орегон. Звідти вона до Джона вже не повернулася, залишивши йому дітей. Хотів дітей? На. Отоді-то йому на допомогу і приїхала мама.

Хлопчаки виросли. Вони зовсім не перейнялися ідеєю перетворитися на суворих та сильних чоло­віків. Отож одружившись, покинули цей ненависний, Богом забутий штат. А його матуся тепер там, де, як вона вірила, всі рівні і люблені Богом.

А Джон Мак-Кінлі залишився сам-один. І що тепер?

Холодно. Тихо. Джон закурив. Цівка диму з куточка рота попрямувала вгору. Затиснувши сигарету в зубах, Джон натягнув шапку на вуха та обвів поглядом скорботний цвинтар.

Його увагу привернула якась споруда, що височіла поміж скромненьких могильних плит. Вона виблискувала на сонці білосніжною шап­кою. Він навіщось поплентався до цього пам’ятника, а за ним, підвиваючи, хвостом потяглася туга…

Незвичайна споруда виявилася гіпсовою скульптурою: в інвалідному кріслі сидів усміхнений старий, а біля його ніг лежав собака. Джон змахнув снігову шапку з пам’ятника і завмер.

— Господи… — прошепотів він.

На Джона дивилися добрі, трохи примружені, знайомі очі.

Господи… Скільки ж років минуло потому?.. Шість? Ні, вісім! Як же це він… Зовсім забув старого, після того, як переїхав…

Джон присів і змахнув сніг із плити під скульп­турою. З’явилися три букви і кілька цифр. А далі Джонові й не треба було нічого розчищати. Він знав, що це за дати, і чиє ім’я приховане під снігом…

* * *

Ця історія трапилася на краю світу — там, де закінчуються дороги, у найзахіднішій точці Сполучених Штатів, на Алясці, в районі Анкор Пойнт. Саме там і ліс, і гори влітку палають від вогняної трави іван-чаю, а взимку все довкола нагадує снігових равликів.

Там у Вaйті Мортона колись був маленький будиночок.

Вайті не завжди там жив. Колись вони з Дороті та їхнім сином Кельвіном жили у Василлі, передмісті Анкориджа — Вайті ніколи не любив гамірних міст. Тоді в нього була сім’я. Але так сталося, що люба Дороті ось уже років двадцять як чекає його на небесах, щоб разом кружляти у хмарах у вальсі вічності. І син, котрий загинув в Афганістані, — з нею. А йому, вісімдесятирічному, Господь не дав такої милості. Щоб він за всіх звітував. Отаке випробування — лишився в старості один, як палець.

— Ох-ох-ох… — Вайті, накульгуючи на покручену артритом ногу, пошкандибав до умивальника. У мийці на купці капустяного листя красувалося кілька чисто вимитих морквин.