Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 88

Під сірими холодними краплями, які змішувалися з теплими й солоними, що котилися по моїх щоках, я одійшла неподалік. Поблизу — придорожнє кафе і магазин сувенірів. «Треба заспокоїтися, — казала я собі, — все одно нічого не зміниш. Однаково буде так, як буде… Але чому… Чим я прогнівила долю? Звісно, який там в біса ресторан! А отой «друг»… Хіба він не розуміє, що тепер нам доведеться повертатися вночі? Бо ще до вантажівок, хай їм грець, їхати години зо дві, якщо не більше.

Отже, стовбичили ми десь години півтори. Нарешті я побачила Боба, нашого «друга». Кинувши недбало: «Sorry for being late» (вибачте за запізнення) він жваво всівся в машину, а я готова була порвати його на шматки. Сіла за кермо, гучно грюкнула дверима і завела мотор.

Була п’ята вечора, коли ми дісталися до місця. Я була геть розбита. Виїхавши о восьмій ранку, ми добиралися сюди дев’ять годин! А ще ж назад треба повертатися… Добре, якщо приїдемо під північ. Мої плечі ломило від напруження. Алей й тек добре, що я принаймні позбулася своїх пасажирів. Отож, роби що хоч. Плач, лайся — досхочу. Але ні плакати, ні лаятися вже не хотілося. Може, тому що не було глядачів?

— Ти, вибач, люба, — промовив Майк, винувато опустивши очі. Так вийшло… Давай, як їхатимемо додому, зазирнемо до місцевого ресторанчику, повечеряємо. Подейкують, що там дуже смачно готують…

— Гаразд.

Їсти справді дуже хотілося. Хоча навряд чи можна знайти щось пристойне в цій глушині…

Через годину ми під’їхали до якогось величезного намету з дерев’яними столами і лавами просто неба. «49 State Brewery» — свідчила табличка на брудному облупленому фасаді якоїсь споруди.

«Oh, shit!» — укотре за цей день уже готове було вирватися з мене. В такому гадючнику я свій день народження ще не святкувала… Мало того, що ця компанія, схоже, цмулить пиво, а я не можу собі дозволити ні грама, щоб розслабитися після отого скаженого дня. Бо попереду ще годин шість дороги. От-от були готові покотитися сльози, та Майк втягнув мене всередину споруди.

«Клар-р-ро, ти зараз роззявиш дзьоба від подиву!» — промайнула в моїй голові фраза з казки Андерсена…

…Затишний величенький зал потопав у приємному неяскравому світлі. Відразу впав в око живий вогонь у каміні з місцевого каменю. Посередині залу — грубезний дерев’яний стіл на гранітних валунах. У місцях, де моноліт тримав стільницю, він проходив крізь неї: здавалося, ніби гранітні гостряки прорізають дерево. Оригінально… Зал освітлювала величезна, метрів зо два в діа­метрі, люстра, влаштована з рогів лосів і північних оленів, що їх називають тут «карабухи».

— Цікаво, — звернулася я до Майка. — Скільки ж рогів знадобилося на таку люстру?

— Гадаю, штук двадцять — двадцять п’ять.

Я продовжувала оглядати зал. У кутку, осідлавши ведмедя, з вудкою в руках «мчала» кудись місцева Покахонтас. Я торкнулася руки чоловіка і показала на скульптуру.

Майк уважно подивився на моє обличчя, яке потроху м’якшало. Він пригорнув мене, торкнувся губами чола.

— Як гарно пахне твоє волосся… — прошепотів він.