Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 90

Добре сказати — тримай дистанцію… Тільки-но він від’їжджав далі, я не бачила його взагалі. Червоні вогники розчинялися в дощі й тумані менш ніж за десять-п’ятнадцять метрів дистанції. Врахуйте, що він, професійний водій із сорокарічним стажем, «йшов» зі швидкістю 70 миль на годину — це приблизно 113 км! Можете собі уявити, як я почувалася!

Я вчепилася в кермо так, що, здавалося, шкіра злізе з долонь. Боліли плечі та спина, очі пек­ло вогнем. Я боялася їхати з такою швидкістю. Але боялася й відстати.

Знову і знову я проклинала цей день, ресторан і все взагалі. Зціпила зуби і тисла на педаль акселератора: що буде — те й буде…

Коли ми дісталися Анкориджа, обидві стрілки на годиннику задерикувато дивилися вгору. Чого не скажеш про мене.

Ну, ось і перехрестя. Червоне світло. Є хвилина перевести подих.

Я під’їхала до Майка досить близько. Зупинилася. І тут побачила… Усе, що відбувалося досі, зникло в тумані й щезло як і не було. Бо під червоними вогниками на кузові ззаду було написано крейдою: «Follow me, Tanya!» — «Їдь за мною, Таню!»

Так, любий мій… Навіть якщо все наше життя буде сповнене таких пригод і випробувань, як нині, — я їхатиму за тобою… Навіть не сумнівайся.

Таша, або Історія в історії

…І залишився Джон Мак-Кінлі перед скорботним могильним каменем сам-самісінький. Отам, під цим каменем, тепер покоїтиметься прах його мами.

Їй було чимало років. Вона прожила, як сама вважала, довге й щасливе життя.

— «Хіба є щось краще за смерть?» — цитувала вона Сократа, і сама філософствувала: — Вже час мені збиратися туди, де очікує Господь… І немає значення, ким ти жив на землі — орлом, собакою чи людиною…

От би знати, скільки ще крокувати стежками життя йому, Джонові… Як так вийшло, що він тепер стоїть сам посеред білої цвинтарної пустки поміж засніжених і сірих могильних плит?

Його мама завжди звинувачувала в синових негараздах свого брата, себто Джонового дядька, Метью — колишнього водія вантажівки, який прокладав дороги на півночі Сполучених Штатів. Підлітка Джона розпирало від захоплення, коли по телевізору показували його дядька. Він разом із іншими, такими ж суворими і сміливими чоловіками, в північній темряві возив будматеріали по кризі з Аляски до Канади.

Метью заробив на цьому досить значні статки і розжився на міцну, чималеньку (з п’ятьма дітьми) сім’ю. Він часто розповідав Джону захоп­ливі історії про засніжені простори. Геть усе під снігом: будинки, дерева і гори, величезні й білі, що нагадують перламутрових равликів. А літо! Луки цвітуть червонястим іван-чаєм, який американці називають вогняною травою. А ще ведмеді та лосі, які в пошуках чогось смачного забрідають — уявляєте? — в міста і навіть на подвір’я до людей!

Тоді хлопцеві було сімнадцять, і він уявляв собі, як, сильний і безстрашний, заробить стільки ж грошей. І в нього, може, теж буде кілька дітей, і вони житимуть у великому затишному будинку. І нехай за вікном виє заметіль і ходять дикі звірі — він зуміє захистити свою сім’ю від будь-яких негараздів.