Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 20

Було пів на шосту ранку. Близько сьомої, коли вже розвиднілося, ми зі Світланою нарешті позасинали. А о дев’ятій нас розбудив крик. Ні, це був не плач. Це був крик злості. Кричала жінка, досить пристойна на вигляд. І як я потім зрозуміла — кричала вона… на мене!

— Чому ж ти, суко, не сказала, що матері аж так погано?! Що вона може померти?! А бодай тобі…

Ну і так далі… Я спочатку сторопіла. Спросоння ж. Потім зрозуміла, що відбувається. Лікарі стояли поряд із опущеними головами. Я ж, цілком неочікувано для себе, усвідомила, що абсолютно спокійна (це зовсім на мене не схоже).

Дала їй викричатися, все ж таки в людини горе — мати померла. А потім тихенько так сказала:

— Ну, як бачиш, мені вже… А ось у тебе, шановна, все ще попереду…

Усі присутні приголомшено дивилися на мене. А вона так і завмерла з відкритим ротом. Може, щось зрозуміла?

І пішли. Усі. Окрім нас зі Свєтою. Ми не могли піти.

Світлану того ж дня забрали на тиждень додому. Потім привезли, щоб зняти гіпс. Її молодий організм впорався просто чудово, кістки зрослися. Більше я її не бачила, але сподіваюсь, що все в неї гаразд. Вона молода, гарна і, здається, оточена турботливими людьми та Божим благословенням.

Я ж тільки-но розпочала свій шлях до нового життя. У прямому й переносному значенні робила свої перші кроки. В сорок років…

13

Узагалі-то, цифра «сорок», як на мене, має якесь магічне значення. Ця цифра згадується у казках, наприклад: «Алі-Баба та сорок розбійників». Поминки за померлим справляють сорокового дня. Дитину жінка носить сорок тижнів… А як вам вислів «сорок сороків»?

Невже це просто так? Я так не вважаю. Моє «друге» життя, як бачите, теж почалось у сорок років. І все було дуже непросто…

Спочатку я відчула, що ніяк не можу зважитись включити газ, щоб приготувати їжу. Отак стою перед плитою, дивлюся на неї, а щоб запалити — ні. Якщо раніше я думала, що мені бувало страшно, то тепер зрозуміла, що помилялась. Ні, мені, звісно, бувало страшно й раніше, але щоб отак… Тепер страшно було до непритомності. До речі, я втрачала свідомість кожного разу, коли мене щось лякало. А лякало мене все: телефонний дзвінок, гучний голос, вогонь, вода. І одразу — бум! Непритомнію. Разів із п’ять-шість на день отак набумкаюсь — живого місця не залишається.

Потім усвідомила, що роботи в мене теж уже немає. Скоротили. Ні, якісь там копійки мені, звісно, у зв’язку зі скороченням виплатили. Але з роботою тепер як?

Сил щось робити, правда, теж не було. І чоловіка не було. Лише син радів, що я залишилася жива і повернулася додому, та ще Наталка продовжувала приходити й підтримувати мене.

Влаштуватися на роботу не було жодної можливості. Виявилося, що в нашій країні у сорок ти вже нікому не потрібен. Усі співбесіди закінчувалися питанням: скільки вам років? Складно зрозуміти, чому найпродуктивніший вік людини вважається пенсійним, а люди, які вже не беруть лікарняного по догляду за дитиною і набули досвіду роботи й життєвої мудрості, раптом стали непотрібними. Але, на жаль, так воно й було.