Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 18

Навчання ходьбі просувалося цілком успішно, і вже третього дня я могла робити декілька самостійних кроків палатою. Ноги ще боліли, але радість від успіхів і гордість за свої досягнення примушували мене долати цей біль. «Отже, перші труднощі й випробування я, здається, все ж таки здолала», — думала я. Раділа і дякувала своїм учителям, лікарям та взагалі всьому довкола себе.

Коли до нас підселили Марію Сороку, мій біль здався мені дрібницею порівняно з тим, як страждала ця жінка. Усе в світі дуже відносно.

Марію готували до ампутації ніг, але тяжка стадія діабету зупиняла лікарів. Чекали на Маріїну доньку, щоб із нею обговорити всі можливі наслідки операції. Можливо, навіть летальний кінець. Донька ж приходити не квапилася. Марію привезла до лікарні «швидка». Була субота, шоста вечора. Крім того, Марія через поспіх забула взяти свої ліки, а в лікарні на той час таких не знайшлося. Першої ж доби ця жінка не склепила очей усю ніч. Було спекотно. Мухи зліталися на жахливий запах від її ніг, які вона то розгортала, то знову замотувала в пелюшки. Вона плакала і стогнала. На ранок у неділю черговий лікар постарався зробити все, що міг, щоб хоч якось полегшити її страждання. Ми зі Світланою теж намагалися допомогти, демонструючи їй наші зміцнілі кінцівки, і твердо обіцяли Марії, що наступного тижня разом танцюватимемо якщо вже не «рок-н-рол» або «сім-сорок», то принаймні «сиртакі». Донька того дня так і не прийшла.

Увечері Марія, знемагаючи від болю й поганого самопочуття, попросила зателефонувати доньці. Написала на клаптику паперу номер телефону, і я рушила у свій перший самостійний похід коридором завдовжки десь 10-15 метрів. Мені він здавався кілометровим. Обережно тримаючись за стіну, я таки дісталася місця, де був телефон. Донька Марії Сороки сказала, що приїхати сьогодні ніяк не зможе, бо її чоловік випив із сусідом і за кермо не сяде. А вона втомилася на роботі і приїде завтра. Сьогодні ж попросила передати мамі вітання. Марія розплакалася і сказала, що краще б вона замість «привіту» передала ліки.

Об одинадцятій вечора Марія Сорока померла.

«Серце не витримало, — сказав лікар. — Бідолашна. Навіть власна донька залишила її помирати на самоті. Жахливо…»

«Жах! От і все! Марія була не така погана, як я», — думки в моїй голові роїлися, немов бджоли. Вони гули й носилися врізнобіч, наштовхуючись одна на одну. «Я цілком упевнена, що її донька не приїхала, бо просто не здогадувалася, що з її матір’ю так погано. Недооцінила ситуацію. Але ж мій чоловік… Я була майже мертвою, і якби В’ячеслав Дмитрович не сидів зі мною, замість того щоб чаювати зі своєю родиною й дивитися телевізор, то вже, напевно, мене б тепер ховали, як ховатимуть Сороку. Як він міг залишити мене отак? Може, він сподівався, що я помру? Правильно. Тоді не буде клопоту з розлученням, розподілом майна. Немає жінки — немає проблем. Але ні! Я жива! Я житиму — довго і щасливо. Ось так.