Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 19
Тетяна Брукс
Все сталося у нас зі Свєтою на очах. У моєму житті таке вперше. Це було неабияке випробування — бачити, як помирає людина, а ти не можеш їй допомогти!
Ще дві години ми зі Світланою пробули в палаті разом із небіжчицею. Такими вже були лікарняні правила: залишити померлу в палаті саме на такий час. О першій ночі лікарі винесли небіжчицю й побажали нам доброї ночі.
Яке там «добраніч»! Ми обидві були шоковані. Спочатку навіть розмовляти не могли. Я розуміла, що це іще один «урок». І його я повинна вивчити напам’ять.
Поспішай жити, інакше може бути пізно! Завтра може просто не настати! Поспішай побачити людину, яку хочеш бачити. Поспішай сказати їй добре слово — можеш не встигнути! Жалітимеш про це все життя, докорятимеш собі, але змінити щось буде вже неможливо! Не-мож-ли-во. ПІЗНО!
Через деякий час нам трохи полегшало. Тим більше, що на чергуванні був досвідчений лікар, хоча й молодий — Олександр Савченко.
— Чого не спите, дівчата?
— Та от ніяк до тями не прийдемо…
— Так, я розумію. Бачите, так сталося… Ну гаразд, світло поки не вимикатиму. У мене тут є дещо…
І він приніс… почату пляшку чудового «Кагору».
У селі все набагато простіше і, як на мене, сердечніше, аніж у місті. Люди не звертають уваги на такі дрібниці, як відкоркована пляшка. Просто приймають із вдячністю, що людина хоче допомогти, коли важко.
Але не подумайте, що в усіх українських лікарнях хворих напувають вином. Просто в цьому закладі панувала атмосфера домашнього затишку й добра. Поряд із професіоналізмом і суворим виконанням лікарських приписів тут можна було побачити й такий прояв душевності й щирості. Безумовно, головний лікар навряд чи був би задоволений тим, що молодий колега напуває пацієнтів. Але впевнена, що зрозумів би і не покарав Савченка.
— Ось, дівчатка, ну ж бо, за упокій душі Марії Сороки…
Ми зі Світланкою дивились ошелешено. Але вино виявилося пречудовим! Лікар налив нам по півсклянки вина, сказав щось підбадьорливе і пішов. Ми трохи розслабилися, але заснути, звісно, не могли. І раптом…
…… чап-чалап……чап-чалап……чап-чалап….
Ми зі Світланою завмерли, буквально задерев’яніли.
Не знаю, що подумала в той момент Світлана, але я прошепотіла:
— Свєто, а раптом ця Сорока і не померла зовсім? Її до моргу відвезли, а вона там ожила… а тепер до нас іде…
— Як ти гадаєш, вона на нас не сердиться? — перелякано прошепотіла Свєта.
— За віщо?
— Ну-у-у, не знаю…
— Нема чого їй на нас сердитися, — я намагалася вдавати певність. — Ми ж її доньці телефонували? То чого ж іще? Ми ж не винні, що вона не приїхала…
Але ми таки настрахалися. Не могли поворухнутися й лише невідривно дивилися на двері. Не знаю, що там уже ми хотіли побачити, невже мертву Марію Сороку?
Ри-и-и-и-п. Ггл-г-гл-г-гл. Бах.
І тут мі обидві затрусилися від істеричного беззвучного сміху. Єдиний на все відділення холодильник стояв якраз навпроти нашої палати. Просто комусь із хворих, напевне, захотілося холодної водички. Може, в нього вчора був день народження. Ось і сушить зрання. Дуже часто в житті поряд із сумним чи навіть трагічним відбувається щось комічне або дуже смішне. Для рівноваги й балансу, чи що?
