Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 21

Тетяна Брукс

Син вступив до військового інституту, хотів піти стежкою свого славного прадіда. Той пройшов усю війну, але був такий невезучий, що після того, як над Рейхстагом підняли червоний прапор — символ Перемоги, — бідолаху відправили до Японії. Попри те, він повернувся додому живий і відносно здоровий, подолав усі труднощі з честю й гідністю. Прожив Василь Павлович 83 роки, устиг нарадуватися мирним життям, яке завоював ціною власної крові. А ще — своїм пра­внуком Вовчиком, якого любив більше за дітей. І навіть написав мемуари.

Після вступу сина до інституту я залишилась зовсім сама. З одного боку, це приємно, адже нарешті з’явилася можливість зайнятися собою. З другого — відчувала себе зовсім покинутою й всіма забутою.

Та окрім цих негараздів Олексій вимагав продати будинок і виплатити частку, що йому належала. Також він намагався переконати сина, щоб той свою частину віддав батькові, себто йому, а не залишав мені, бо він, мовляв, зуміє краще розпорядитися спільними грошима, адже «твоя мати розтринькає їх в одну мить». Продати будинок було практично неможливо. Платити за газ та електроенергію не було чим. Боргів накопичилася неймовірна кількість ще відтоді, коли Олексій перестав отримувати зарплату. Та його це не цікавило. Він платити ні за що й не збирався. «Немає грошей! Де я тобі їх візьму?» — волав він щоразу. Отак моє життя потроху перетворювалося на пекло. Таке доброзичливо-веселе запрошення: «Ласкаво просимо до пекла».

Сусіди розуміли, що я сама і захистити мене нема кому. Вночі перебивали кілочки і перетягували мотузки на своїх городах, відрізаючи добрячі шмати від мого. Я боролася як могла, але землемір-хабарник не поспішав стати на захист закону, тобто мене. У суді також правди не знайдеш, тож землю в мене «хапонули» попри всю наявну документацію.

Тоді я згадала про своє вміння робити зачіски і творчий підхід до мистецтва макіяжу. Почала давати скромненькі оголошення до місцевої рек­ламної газети, пропонуючи послуги перукаря й візажиста для наречених. Хоч як не дивно, але клієнтки знаходилися, і я почала потроху зароб­ляти на хліб.

14

Та найбільше пекло полягало не в цьому. Не я жила в пеклі — воно жило в мені! Я ненавиділа. Ненавиділа так, що коли починала згадувати своє минуле життя, або, не дай Боже, хтось вимовляв ім’я «Олексій», — у мене з’являлося відчуття, що на мене сипляться цеглини. Так-так, червоні, важкі, гострокутні цеглини. Я фізично відчувала біль, коли вони «падали» мені на голову, на плечі, спину… І зовсім не здивувалася б, якби побачила там синці… Машинально зіщулювалася і закривала голову й обличчя руками. Було важко дихати. Зазвичай все закінчувалося непритомністю.

Незабаром я почала прокручувати в голові план помсти.

Як?! Хто дозволив поламати мені життя?! Все, чого я з такими труднощами досягла в молодості, пішло собаці… самі знаєте куди. Скільки праці, недоспаних ночей! Відмовляла собі, щоб порадувати його — бо колись любила! Ненависть, що оселилася в моєму серці, займала все моє єство. Вона росла і множилася. Неможливо було вже ні про що думати, окрім як зробити так, щоб він і вона пройшли через те, через що пройшла я! Ні-і-і, цього замало! Треба зробити так, щоб вони мучилися, щоб вони згинули врешті-решт! А що коли жбурнути їм у вікно гранату або таку ж горючу суміш, від якої я сама ледь не згоріла? Або завітати до квартири вночі, зв’язати їх, а потім повільно катувати? Господи, про що це я?! А ще можна кілера знайти…