Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 17
Тетяна Брукс
Мені навіть здалося, що він посміхнувся… і рушив далі.
— Цього просто не може бути! — вигукнула я, озирнулася, щоб іще раз подивитися услід і спитати, хто він, але чоловік дівся бозна-куди…
— Ти помітила, що цей чоловік якось дуже страшно виглядав? — спитала я Людмилу.
— Який ще чоловік?
— Та отой, що мимо пройшов!
— Що з тобою, Поліно? Не бачила я ніякого чоловіка!
«Цього просто не може бути, — подумала я тоді. — Як це вона не бачила? Напевне, уваги не звернула. Та й узагалі — яка Людмила і яка я? Як то може статися, щоб вона стала нещасною, а я — багатою й щасливою?..»
Пізніше, коли було особливо тяжко в житті і я багато чого зрозуміла, я згадала про того дивного чоловіка. Згадала з гіркотою. Колись мені дуже хотілося вірити, що то було не видіння, і цей віщун дійсно існував, і на мене чекають щастя, багатство й любов… Але все, що досі траплялося зі мною, було геть протилежне. «Не могло ж мені таке примаритися?» — іноді думала я. Та, можливо, все-таки примарилося?
Отож нині, після отієї дивної розмови з Марією Василівною, чомусь одразу згадався той чоловік. Бо тоді я повірила йому, як оце Марії Василівні.
— Маріє Василівно, лише одне питання! Можна?
— Ну, що?
— Скажіть, цей… вибух — то була випадковість, чи хтось таки хотів мене вбити?
— Ні, не випадковість. Їх узагалі не існує. Але людина, яка намагалася це зробити, — не більше, ніж знаряддя, і ти повинна їй вибачити.
— Хто ж це?
— Ну-у-у, дорогенька, цього я тобі не скажу.
— А ви знаєте, хто це?
— Авжеж. Але я не можу тобі сказати. Не хочу. Посіяти почуття ненависті й помсти в твоїй душі? Хоча… ти все одно дізнаєшся, хто це, і краще буде, якщо ти простиш цю людину.
— Але невже цей — майже вбивця — не зазнає кари?
— Чому, зазнає. Але повір мені, ти сама захочеш, щоб кара його оминула.
— Я? Захочу? Та він же хотів мене вбити!
— От побачиш, дівчинко моя. Іноді все в житті так заплутано й складно… Але пам’ятай: від правильності твоїх рішень залежить твоє майбутнє. Та й не тільки твоє. — І вона простягнула мені в своїй зморщеній руці рожевобоке яблуко.
— Ось, на. Дуже смачне.
12
Наступного дня Марію Василівну виписали й на її місце одразу ж поклали іншу жінку на ім’я Марія Сорока. Вона була дуже хвора. У неї була тяжка стадія діабету, і на її ногах на повну силу розвивалася гангрена. Також у палаті лежала Світлана зі своїми загіпсованими ногами.
Свєта сама з ліжка не підводилася. Я за допомогою мого «лікарняного янгола» Віри, сина й Наталки робила свої перші несміливі кроки. У голові паморочилося, і я зовсім не могла тримати рівновагу. І хоч вірте, хоч ні, не розуміла, чим поворушити, щоб зробити хоч крок.
Ось так, напевне, Господь створював світ! Спочатку була думка… Так і я нині думала: що потрібно зробити, які м’язи задіяти, щоб поставити праву ногу перед лівою? Ага… ось… тепер треба якимось чином перенести вагу тіла на праву… І ось так, крок за кроком, я наново вчилася ходити. Невже і в дитинстві було настільки ж складно? Не пам’ятаю!
От коли насправді починаєш цінувати прості, доступні тобі дії, вчишся радіти тим дрібкам, що отримуєш від життя. «Будь удячний та радій усьому, що тебе оточує», — так звучить один із так званих космічних законів. Я була вдячна. І це було черговим уроком, який я засвоїла.