Читать «Бережіть янголів своїх» онлайн - страница 16

Усе, що я почула, звучало зовсім несподівано з вуст цієї жінки. Я чекала чого завгодно — міркувань про Бога, про церкву, про життя. Але такий напрямок розмови здивував мене надзвичайно.

— Вибачте, Маріє Василівно, а кому я повинна це довести?

— Полінко, я ж просила ні по що не питати. Але я відповім на твоє, у принципі, обґрунтоване питання: вважай, що ти повинна довести це передовсім самій собі. Коли навчишся чесно й щиро дивитися собі в очі, а точніше, в душу, — ти зрозумієш це. І життя твоє зміниться. Дуже. Якщо ж ти не зможеш цього зробити, то, як я вже казала, помреш. Хоча нехай це тебе не лякає. Усі рано чи пізно помирають. Це нормально. Природно. — Марія Василівна посміхнулась трохи сумно, але якось світло.

Я чомусь вірила кожному слову цієї дивної жінки, хоча все життя мене запевняли, що світ матеріальний, і ніяких там янголів, тим більше — «охоронців», — не існує. Я давно здогадувалась, що коли не почула б те, що вона мені щойно сказала, то померла б. Тому слухала дуже уважно. Мені так хотілося жити!

Окрім цього, я одразу згадала ще одну людину. Хоча нині вже не впевнена, що то була людина…

11

Я тоді навчалась в Уманському педагогічному училищі, мріючи присвятити своє життя вихованню молодого покоління. Вчилася добре, але, як і всі, мріяла про кохання. Хотілося відчути себе комусь потрібною, і цим — знову ж таки, як завжди — створювала собі проблеми.

Якось ми йшли з подругою центральною площею славного міста Умані — найбільш популярним місцем серед хлопців та дівчат. Люда (так звали мою подругу) була дуже гарна за тодішніми мірками і моїми уявленнями про вродливу жінку. Великі, виразно підфарбовані очі, тонкі брови, високе чисте чоло і довге шовковисте волосся. Я не заздрила, але кому не хотілося замолоду бути гарною, популярною й коханою? Тепер уже й не пам’ятаю, куди ми простували з цією дівчиною, але в моїй юній душі росли захоплення і гордість. Вона, така красуня, йде зі мною! У нас із нею — спільні справи!

Назустріч ішов якийсь чоловік. Виглядав він жахливо: дуже блідий, шкіра вся в плямах і струпах. Принаймні, я його таким бачила. Чоловік був геть лисий, хоча легкий пушок сивого волосся підкреслював неймовірну землисту блідість його обличчя. Я тоді ще подумала: цей дивний чоловік виглядає так, наче щойно виліз із могили. І коли він заговорив, то моє тіло вкрилося сиротами. Голос, глухий і невиразний, звучав ніби з-під землі…

«На тебе, — заговорив він, звертаючись до моєї подруги, — чекає складне і не надто радісне життя. Донька твоя стане дамокловим мечем для тебе, але ти сама це спричиниш…»

«А ти, — він подивився на мене світло-блакитними, майже прозорими очима, — будеш багатою, коханою й щасливою…»