Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 187

— Скажу, — мовив Костюк. — Даю вам слово. Але я сподіваюсь, на кращий результат. Чому б вам самому не сказати?

— Я боюсь, що він мені не повірить. Подумає, що я хочу якось викрутитись. Все, що ми йому зараз кажемо, він сприймав як образу. Не вірить нам, підозрює. Ми ж не рідні. Вороги. Його зможе переконати лише моя смерть.

Він відвернувся від Костюка. Дивлячись у стіну, сказав:

— Я його люблю. Мені так хочеться його бачити…

Костюк пішов до свого кабінету. Сьогодні кабінет йому не сподобався. Відчинив навстіж вікно. Почув галасливе цвірінчання горобців і, мабуть, уперше з такою гостротою зрозумів, як нестерпно важко лежати зараз у палаті, слухаючи звуки й подуви квітня. Зачинив вікно. Може, переставити тут меблі? Кажуть, це ознака молодості. Коли людина переставляє меблі. Ознака молодості або неврівноваженості. Істерії. Нема чого переставляти. Життя не меблі — його не переставиш, як тобі заманеться. І як не борсайся — не зміниш його залізних обставин. Коли одружуся з Валентиною, покладу під скло її фотографію. Ця думка прийшла вперше. Чи, може, вперше була так ясно сформульована? Коли від одружиться з Валентиною. Ти спершу одружися з нею. Ти ще не знаєш — чи вона погодиться зв'язати своє життя з тобою. Одна справа бачити тебе двічі на тиждень, кохання, звільнене від буденності, свято кохання чи святе кохання — називай це як хочеш, але ясно, що це зовсім інша річ, ніж рутина спільного життя, повільне вмирання гостроти почуттів. Чи погодиться вона на це? Що робитиме вона, коли через десять років я зістаріюсь, а вона буде в розквіті сили? Не знаю. Не знаю, що буде зі мною та з нею через десять років. Я хочу бути разом із нею. Я її люблю. Не можу без неї. А Сергій? Невже ти так просто переступиш через нього? Сергій ще нічого не розуміє. Коли виросте, він не засудить мене. Зрозуміє. Його треба переконати. Він звикне до неї. Людина до всього звикає. В цьому нема ніякого злочину. Я нікого не зраджую. Це така звичайна річ — вдівцю одружитися з жінкою, яку він любить. Звичайна? Подивимось, що скаже Сергій. Для когось звичайна, а для тебе…

Він узяв до рук скульптуру, що стояла на столі: сталеві руки тримають сталеве серце. И скульптура йому теж не сподобалась. Є в ній щось претензійне. Серце в твоїх руках. Він подумав, що напише книжку про пересадку серця. Документальну розповідь про операцію. Як я її назву? Є тільки одна чи дві гарні назви, в яких фігурує слово «серце»: книга Миколи Амосова «Думки і серце», та, може, книга А. Дорозинського і К. Б. Блюена «Одне серце — два життя». Слово «серце» в цих книжках вжите в його прямому автентичному сенсі. Взагалі ж, слово «серце» здевальвовано на ринку інтелектуальних цінностей. Хто тільки не зловживав цим словом: «Чуже серце», «Серце на долоні», «Дай серцю волю», «Авоська, повна сердець», «Серця чотирьох», «Розмова сердець», «Протуберанці серця» (він усміхнувся: протуберанці серця — це крововиливи на перикарді), «Серце не камінь», «Орбіти серця», «Мандрівки серця», «Серце матері»… Яке заяложене слово! Ось вони — романтичні хвилі XIX століття, хуторянщини, сентименталізму, що докотились до наших часів. Але мине ще десять-п'ятнадцять років, подумав він, і це слово відродиться: воно вживатиметься лише в анатомічному смислі — й причиною цьому буде розповсюдження пересадок. Містичний ореол навколо цього слова зникне. Слово «серце» означатиме лише те, що воно повинно означати: м'язисте розширення кровоносних судин, яке виконує функції насоса в замкненій гемодинамічній системі організму. Тоді б я зміг назвати свою книгу: «Серце живе і мертве». Назви її так зараз — і всі подумають, що це книга про гарних і поганих людей. «Шлях до серця»? Це книга про кохання. Ні, я назву книгу одним словом: «Трансплантація». Чи не занадто мудро? Це слово ще не увійшло в свідомість більшості людей. Тим краще. Хай входить. Десять років тому слово «космос» було далеке й чуже для переважної більшості людей. Зараз воно увійшло в лексикон дитячих садків. Треба створювати нові шари лексики. Створюй, створюй, іронічно підбадьорив він самого себе. А твою «Трансплантацію» ніхто не купить. Ти б купив книгу з назвою «Стереометрія» чи «Аннігіляція»? Ніколи. Лежатиме твоя жалюгідна «Трансплантація» на прилавках, і через кілька років ти ще зустрічатимеш її, пожовклу, в районних містечках — на вітринах кіосків «Союздруку», де вона захищатиме кіоскерів від палючого сонця. Ні. Ті, для кого буде призначена ця книга, — куплять її. Вони знають, що означає слово «Трансплантація». Таким чином, вона потрапить саме до того читача, який мені потрібен. Задля якого я, власне, напишу цю книгу. Якби я назвав її «Останнє кохання», чи «Битва за серце», чи «Людина без серця», — вона б потрапила до зовсім іншого читача, який би, либонь, і не прочитав її. «Трансплантація». Лікарям не сподобається ця назва. Вони не люблять медичних назв. Цікаво — що скаже Голуб? Запропонує свою назву: «Чорна скриня». Це серце — чорна скриня. Ні. Я вирішив: книга називатиметься «Трансплантація». Все, що стосується медицини, я напишу lege artis. Але чи зможу я описати Максимова? Курінного? Власне, це не входить у мої наміри. Я пишу книгу про операцію. Про медичну проблематику. Хай хворими займаються психологи. Письменникам я не довіряю.