Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 173

Були такі, хто вважав Маркевича з його мінімальними вимогами до життя за егоїста; були такі, хто ненавидів його за те, що живе не «як усі» — пташине його життя було в їхніх очах безперечним злочином. Були такі, хто вважав, що Маркевич не здатен на справжні людські почуття — любов чи ненависть.

Вони помилялись.

Була в Маркевича любов, про яку ніхто не знав, любов, що сповнювала його серце великою ніжністю: любов до свого десятирічного племінника Тимоша. Племінник вартий був тої любові: чорнявий, з янгольським обличчям, лагідний і розумний, отрок сей теж душі не чув у своєму дядькові. Вдвох блукали вони по тихих закутках Києва, вивчаючи місто, як велику книгу, яку несила швидко подужати, — й щоразу відкриваючи в ній незнані сторінки. То знайде Маркевич на Андріївському узвозі старовинний двір із галереею-сходами, пройшовши по яких людина потрапляла на маленький майданчик над урвищем, звідки відкривалась панорама Подолу та задніпровських далей; і приходити сюди слід було не вдень, а ввечері, в місяці травні, коли сизе подільське смеркання й тиха узгодженість вуличок створювали особливий настрій нескінченності й незмінності київського буття, а в обрисах передвечірніх хмар угадувались вічні знаки давніх палаців і храмів — і на Володиних очах виступали сльози від відчуття причетності до таємниць цього міста; то прийдуть вони з Тимошем на Петрівську вуличку, що поміж ярками неждано-негадано вискакує з району Сінного базару на Глибочицю; на схилах ярків туляться старі будиночки; та вуличка — теж одна з загадок Києва — немовби заповідник тих далеких часів, коли тут ходив Шевченко; навесні їдуть вони з Тимошем дивитись повінь — катером до Микільської пустині, по ярій жовтопінній воді, по молодому могутньому повноводдю, а повертаються, щасливі й зморені, ввечері, коли в останніх зблисках сонця вода здається викарбуваною з червоної міді; повітря холодне, але вони сідають коло труби теплохода — там тепло; восени їздять вони на Жуків острів — слухати, як шелестить листя; Маркевич вчить Тимоша осіннього неба, в якому є щось більше за синяву: чистота, прозорість і смуток, — і небо над деревами має зовсім іншу тональність, ніж небо над будинками, а вода в піщаних заплавах тоді стає сумирна, вода постаріла — куди поділась її весняна зухвалість? Вода стала обережна й мудра, вона світиться всегармонійністю осені. Малий Тиміш вбирає все чорними очима й стає задумливим не по літах. «Де взявся цей світ? — питав він. — Хто його створив?» — «Цей світ створено для того, — відповідав Маркевич, — щоб довести нам брехливість поділу всього, що ми бачимо, на велике й мале. Ось ти бачиш це дерево. Воно здається тобі великим. Але насправді воно дуже мале в порівнянні з небом. Ось ти бачиш мураша. Він здається тобі малим — таким малим і беззахисним, що ти можеш легко його розчавити. Але насправді він дуже великий, цей мураш, — бо навколо нього повзають значно менші істоти, порівняно з якими він — велетень. Не треба поклонятись тому, що здається великим, і не треба зневажати того, що виглядає, як мале. Цей світ було створено як велику рівність усього сущого, — а з нього зробили підручник геометрії. Замість того, щоб сприймати його як неподільну сукупність, його почали міряти на кілограми та сантиметри, на карбованці та секунди. Його зважують і оцінюють, як на ярмарку. Нема нічого помилковішого».