Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 172

Коли до нього підійшли люди, він сидів, поклавши голову на коліна. Хтось поторсав його:

— Діду, вставай.

Хтось сказав:

— Не чіпай. Не бачиш — п'яний. Проспиться — й піде далі.

— Ніби культурна людина, а нализався, як свиня.

Але в цю мить професор Майзель повільно звалився на асфальт. Капелюх покотився по вулиці. І той, хто торсав його за плече, злякано вигукнув:

— Він мертвий! Дивіться! Він мертвий!

Розділ 18

Хворого Маркевича поклали в сьому палату, навпроти Максимова.

Більше в цій палаті нікого не було.

Ні Маркевич, ні Максимов не знали, що не можна було знайти двох несхожіших людей, ніж вони. Люди-антиподи, люди, немовби заряджені протилежними життєвими потенціалами. Справа, звичайно, була не лише в тому, що Маркевич ніяк не міг зрозуміти — як це одні дорослі люди цілком серйозно можуть ганяти м'яч, а інші дорослі люди можуть цілком серйозно перейматись долею цього м'яча; якби на те воля Маркевича, то на футбольному газоні він радше б вирощував квіти чи віддав би його дітям.

Його худу постать знали в Києві. Ходив у старому светрі, латаних джинсах; взимку — в чорному вельветовому сурдуті з каптуром; ніколи не наїдався досита й ніколи в своєму житті не мав нараз більше десяти карбованців у кишені. М'яса не їв, горілки не пив — і все це примушувало більшість його знайомих дивитись на нього, як на божевільного. Дехто прощав йому ці дивацтва — мовляв, що з нього візьмеш: художник. Володя Маркевич малював рекламні щити в кінотеатрі «Україна». Малював триметрові обличчя П'єра Безухова та двометрові постаті Наполеона, сміливі усмішки невловимих месників та палаючі погляди Івана Карамазова й Грушеньки. Робота була непостійна — інколи, заробивши трохи грошей, він зникав кудись; куди саме — ніхто не знав; потім знову повертався до тісної майстерні, де, повзаючи на колінах по підлозі, розмічав контури героїзму, кохання, ненависті й підлості на обличчях кіногероїв.

Жив Володя Маркевич самотньо. До нього майже ніхто не заходив. Але ті, хто бував, дивувались чистоті й затишку тої кімнати: алюмінієве складане ліжко, два похідні алюмінієві стільці, стіл до роботи, невеличкий саморобний стелаж, де стояли вірші японських та китайських поетів, котрих так любив Володя, кілька монографій про тих художників, яких справді цінував, — Пітер Брейгель, Леонардо, Дюрер, Архипенко, Клеє, Магрітт, Гавриленко. І грамофонні платівки: Моцарт, Бах, Вівальді, Бортнянський, Пендерецький. Не часто — кілька разів на рік — Володя слухав музику. То було його тихе свято, єднання з іншим — вищим — світом, бо Маркевич був переконаний, що нічого ліпшого за музику людство на шляху свого поступу не створило. А на стіні його світлої кімнати висіло одне-єдине фото в іконній золотій ризі: зафіксована на чорно-білу плівку страта в США на електричному стільці. Фото вражало своїм науково-технічним прозаїзмом: дроти, рубильник, електроди — все доцільно, все розумно зладнане; на очах стратенця — пов'язка, електроди припасовано до оголених рук та ніг.