Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 171

— Скільки днів вона так лежить?

— Четвертий день.

— А чому лікаря не викликали?

— Ми викликали, — сказав чоловік. На сорочку він уже накинув піджак. — Вона прийшла, з-за порога подивилась, не заходила навіть до кімнати, сказала — в неї грип. Ось вам бюлетень на п'ять днів. Хай приймає аспірин.

— І не вислухала хвору?

— Ні, — сказав чоловік.

«Яка мерзота, — подумав Майзель. — Завтра подзвоню в районну поліклініку. Боже мій — і це називається лікар. Цілком ймовірно, що вона вчилася в мене».

— Треба негайно викликати швидку допомогу — і в лікарню. В неї запалення легенів. Я напишу записку — дасте лікареві швидкої допомоги. А поки дайте їй ліки для серця. Купіть кордіамін. Ось рецепт.

В сусідній кімнаті знову працював на всю потужність гучномовець телевізора. Передавали якийсь естрадний концерт.

Над ліжком хворої висіла клейонка, на якій олійними фарбами були намальовані лебеді. В кімнаті — жарко, душно.

— Треба кватирку відчинити, — сказав Майзель. — Їй нема чим дихати.

На протилежній стіні висіла, приколота кнопками, репродукція картини Рєпіна «Іван Грозний вбиває свого сина».

Майзель знову проминув прохідну кімнату — люди, що дивились концерт, не звернули на нього ніякої уваги. Неголений чоловік вибіг за ним у передпокій.

— Дякую, професоре. Ви колись її лікували, вона в вас, як у бога, вірить.

Він витягнув десятку й простягнув Майзелеві.

— Ні, ні, — сказав той, злякано відсмикуючи руку. — Нізащо. Біжіть, викликайте швидку допомогу.

— Візьміть, професоре.

— Що ви. Мови не може бути.

Майзель поквапливо збіг по рипучих дерев'яних сходах і вийшов на вулицю. Він не був святим. За такі візити він брав гроші, — бо так був змолоду вихований: гарний лікар за свою чесну роботу повинен отримувати гроші. Повинен брати платню. Так чинили його вчителі, так чинили його колеги, разом із якими практикував у 20-х роках. Але ніколи Степан Карлович не брав гроші з лікарів, знайомих та в тих, у кого їх було не так і багато. Цього твердого принципу дотримувалась більшість його вчителів і колег. Степан Карлович мав цей принцип за доцільний і чесний. Він згадав лебедів на клейонці й мимоволі засунув руки в кишені.

Дійшов до Здвиженської церкви, коли почув удар у груди. Це був біль, від якого вмирають навіть молоді, сильні люди. Пройшов ще три кроки й важко сів на сходинки, що вели до церкви. Подумають, що я тут старцюю. Біль не вщух, навпаки, він побільшав, охопив усе тіло, й тепер не можна було навіть ворухнути пальцями лівої руки. Як по-дурному я вмираю. Але не багато людей вмирає розумно. Що то за люди, що дивились телевізор? Вони дивитимуться телевізор, навіть якщо в кімнаті стоятиме труна з покійником. Він відчув перебої в пульсі. Це блокада. Заблоковано пучок Гісса. Починаю втрачати свідомість. Він хотів крикнути, покликати когось на поміч, та не міг вимовити й слова. Тільки тихий стогін вилетів із його уст. І коли всередині все розривалось на частини, все розпадалось, і серцевий м'яз розповзався під ударами крові, як стара трухлява ганчірка, й Степан Карлович робив останні хрипкі вдихи в тому чорному безповітряному просторі, що оточував його, він раптом згадав, що саме йому нагадувало обличчя хворого Маркевича: портрет Мони Лізи. Так, Маркевич, як це не дивно, був схожий на Джоконду — таке ж безброве обличчя, тонкий ніс, іронічний усміх і головне — погляд; погляд, в якому був смуток, і цікавість, і розуміння чогось такого, чого не можна збагнути розумом.