Читать «Бар"єр несумісності» онлайн - страница 175

5. Організм Маркевича відзначається слабшим виробленням антитіл (гамма-глобулінів), що може відіграти велику позитивну роль, бо імунологічна реакція відторгнення в Маркевича, ймовірно, буде поміркованіша порівняно з реакцією Максимова.

Даня Мовчан та Микола Іванович Собінов одразу стали на бік Голуба. Якщо вже робити трансплантацію, то треба робити її з найменшим риском.

Костюк вагався.

Два тижні тому він запропонував Максимову трансплантацію — і той одразу погодився. Костюк пригадав його обличчя: провалля замість щік, чоло з великими залисинами, біляве рідке волосся й жовна, що випирають із-під тонкої шкіри: надто часто Максимов зціплював зуби в своєму житті. Коли Костюк сказав Максимову про трансплантацію, обличчя хворого пом'якшало, немовби з'явився на ньому далекий спогад про радість. Це обличчя давно не знало радості, його м'язи давно не складалися в усміх. Тепер Максимов жив надією. Що б сталося з ним, якби йому відібрали цю надію? В той же час Костюк розумів, що Голуб має рацію.

— Гаразд, — сказав Костюк, обміркувавши цю справу. — Я поговорю з Маркевичем. Ми ще не знаємо, як він поставиться до нашої пропозиції.

— А що йому робити? — сказав Голуб. — У нього нема іншого виходу.

— Якщо він погодиться, — мовив Костюк, — то готуватимемо до операції їх двох. Коли привезуть донора, подивимось, хто з них імунологічно більш підходить до тканини донора. Того й візьмемо.

Він попросив Божену, аби вона забрала на певний час Максимова з палати на дослідження. Костюк хотів поговорити з Маркевичем на самоті. Такі розмови треба вести віч-на-віч. Коли він ступив у сьому палату, Маркевич щось креслив у повітрі тонким пальцем. Очні яблука різко вимальовувались під повіками. Маркевич дивився просто перед себе. Костюку здалось, що борідка в Маркевича за ці дні потемнішала.

— Це правда, що помер професор Майзель? — спитав Маркевич.

— Правда.

Маркевич і далі креслив повітря пальцем.

— У мене є до вас пропозиція, — сказав Костюк. — Це серйозна розмова. Прошу вислухати мене уважно.

— Я слухаю, — відгукнувся Маркевич. Та руку не опустив.

— Ми прийшли до висновку, що при вашому стані є лише один вихід.

— Померти? — всміхнувся Маркевич.

— Пересадка серця. Це дуже складна операція. Буду відвертим. Шанси мінімальні. Але вони у вас є.

— А як же Максимов?

— Це наше діло. Ми йому теж зробимо трансплантацію.

— Ні, — сказав Маркевич і наче щось закреслив у повітрі вказівним пальцем. — Не хочу.

«Чорт би їх всіх забрав, — подумав із безсилою люттю Костюк, — Я, здається, швидше за всіх загнусь. Не хоче — й не треба. Я вже сили не маю — умовляти, впрохувати кожного божевільного. Чи не дозволите ласкаво, ваша величносте, врятувати ваше дорогоцінне життя? Чорт із ним. Але ж загине, стерво. Шкода його».

— Гаразд, — жорстко сказав Костюк. — Це єдине, що ми могли вам запропонувати. Якби у вас були уражені тільки клапани, ми б поставили протези. Але у вас переродження міокарда. М'яз не працює. Що накажете робити?